Міс Лавлейс витягла з теки один із білих конвертів.
– У цьому конверті – ваша перша підказка, – сказала вона, піднісши його. – Хто хоче відкрити?
– Я, – одночасно із Саєм вигукнула Марлі.
– Ти ближче, тож тримай, – сказала міс Лавлейс, передаючи Марлі конверт разом із золотим ножем для відкриття листів.
Розрізавши конверт, Марлі розгорнула аркуш. Він був увесь у дірках. Здавалось, містер Самерлінг використовував його для випробування діркопробивача. Угорі чорнилом був намальований чоловік, який дуже скидався на покійного сусіда, що сидить за письмовим столом. Під малюнком – напис: «Зі столу Гаррі П. Самерлінга». А під ним – якесь послання:
– Що там? – нетерпеливо спитав Сай.
– Не знаю, якийсь шифр.
Марлі зсунула оклюдер, щоб чіткіше бачити. Але це не допомогло.
Зіскочивши зі стільця, Сай підійшов до Марлі.
– Дивно, – сказав він, визираючи з-за плеча дівчинки.
Сай невисокого зросту, тому йому доводилось стояти навшпиньках.
– Можна мені глянути? – спитала Ісла.
Марлі посунула аркуш. Батьки нахилились, щоб поближче роздивитись, а Сай побіг до стільця Ісли.
– Можеш прочитати? – спитала Марлі Іслу.
– Ще ні, – відповіла дівчинка, накручуючи волосся на палець.
– Не хочу заважати, – звівшись на ноги, мовила міс Лавлейс. – Але до мене незабаром прийде наступний клієнт.
– Що? – вигукнув Сай. – Виганяєте нас? Але ми ще не розшифрували послання.
– Мені однаково потрібно назад до магазину, – поклавши руку на плече хлопчика, сказав тато Сая. – А тобі слід вправлятися з гри на фортепіано і виконувати домашнє завдання літньої школи.
Сай скривився.
– Нам теж треба йти. Ліама час годувати, – сказала мама Ісли.
– Але якщо всі розходяться, коли ми будемо шукати скарб? – спитала Марлі.
Батьки обмінялися поглядами. Марлі знала, що це за погляд, і їй він зовсім не подобався.
– Ви ж дозволите нам, чи не так? – спитала вона.
– Не знаю, люба, – відповіла мама Марлі.
– Я теж не впевнена, – мовила мама Ісли. – Не люблю, коли дітей втягують у сімейні конфлікти.
– Це не сімейний конфлікт. А остання воля Гаррі, – заперечила міс Лавлейс. – А тепер, чому б вам не обмінятися контактами, щоб ви домовилися про те, де і коли ваші діти можуть зустрітися?
Батьки знову перезирнулися. Нарешті батько Сая сказав:
– Думаю, варто дозволити їм розгадувати ці загадки, а коли дізнаємось, що це за скарб, тоді і вирішимо, чи можна віддавати його дітям.
– Мені теж цікаво, що там за скарб, – зізналася мама Ісли.
– Ісла із Саєм можуть прийти до нас, – сказала мама Марлі. – Я працюю вдома, тож пригляну за ними. Як щодо другої години сьогодні?
Марлі, Ісла і Сай усміхнулись одне одному. А поки батьки обмінювалися номерами телефонів, Ісла передала Марлі лист із посланням.
– Забери його ти, бо зустрічатимемось у тебе.
– Але пам’ятай: не можна розшифровувати послання без нас! – додав Сай.
***
Марлі помирала від цікавості. Їй дуже хотілось розгадувати зашифроване послання, але вона розуміла, що це буде несправедливо. Тож після обіду дівчинка надумала відволікти себе, перевіривши повідомлення на пошті. На жаль, Обрі не відповіла.
Зітхнувши, Марлі вирішила ще раз написати подрузі:
Від: Марлі Дівер
Кому: Обрі Ето
Тема: Заповіт містера Самерлінга
Привіт, Обрі!
Хочеш дізнатися, що залишив містер Самерлінг мені у спадок? Я теж! Пані зачитала листа, в якому він віддає мені, Іслі Томсон і Саю Гупті скарб. Віриш? Але нам треба розгадати деякі загадки, щоб його знайти. Ми навіть не знаємо, що за скарб він залишив і чому саме нам. Здається, Ісла розуміється на головоломках. А от щодо Сая – не впевнена. Я б дуже хотіла, щоби на їхньому місці була ти. Будь ласка, напиши мені!
Твоя найкраща подруга
Марлі
***
Коли вона закінчила, була майже друга. Підхопивши лист із шифром, Марлі вийшла виглядати Сая з Іслою. Остання вже піднімалася сходами.
– О, привіт, – мовила Марлі.
– Привіт, – відповіла дівчинка.
Марлі провела Іслу до стільців на веранді.
Здається, ніхто з них не знав, що сказати далі.
З Обрі такої проблеми ніколи не виникало. У них ніколи не закінчувались теми для розмов. А якщо й так, то вони грали у «Вдамо, що ми…».
Марлі хотіла запропонувати Іслі зіграти у «Вдамо, що ми кінозірки і зараз вечеряємо в ресторані, де всі нас знають». Але побоялась, що дівчинка не зрозуміє. Або навіть гірше: подумає, що Марлі дурна. Тож натомість вона спитала:
– Ти живеш поруч?
– Через дві вулиці, – відповіла Ісла.
– Поруч, – сказала Марлі.
– Так, – погодилась Ісла.
А потім – тиша.
Через кілька хвилин перед домом Марлі зупинилось авто. Із задніх дверей вискочив Сай.
«Нарешті», – подумала Марлі. Тепер не потрібно підбирати теми для розмови, а можна зосередитися на пошуку скарбу.
– Заберу тебе о п’ятій, – вигукнула мама Сая з машини. Помахавши на прощання, хлопчик підійшов до дівчат.
– Гей! – мовив він. – Хіба не круто? Ми шукатимемо скарб!
– Дуже круто, – погодилася Марлі.
Вилізши на поруччя ґанку, Сай дриґав ногами.
– Тож, звідки ви знаєте містера Самерлінга?
– Він живе, тобто жив, он там, – показала Марлі на будинок по сусідству.
– А, ну звісно, – мовила Ісла. – Ти живеш на Лісовій вулиці, і він теж.
– Так, – підтвердила Марлі. За їхніми будинками й справді простягався ліс, але до нього не можна було потрапити через високу загорожу позаду двору. – Стривай-но, звідки ти знаєш, що містер Самерлінг жив на Лісовій вулиці?
– Він приходив до нас за програмою «Старший наставник» у другому класі, – сказала Ісла. – Ми потоваришували і потім писали одне одному листи. І досі пишемо. Тобто писали.
Раптом вона стала сумною. Можливо, дівчинка тільки зараз зрозуміла, що більше цього не буде.
– До нас у другому класі як «старший наставник» приходив містер Гейл, але я з ним не листувався. Навіть не пам’ятаю його імені, – сказав Сай.
У Марлі ніколи не було «старшого наставника». Клас місіс Генрі не брав участі в програмі.
– Тоді як ти познайомився з містером Самерлінгом? – спитала Марлі хлопчика.
– Він часто заходив до магазину моїх батьків по газету та морозиво. У нас продається його улюблений смак «Слід ведмедя» – ванільне морозиво зі шматочками «Брауні» і карамеллю, – відповів Сай. – А іноді він залишався, щоб пограти зі мною в «Монополію».
– О, я обожнюю «Монополію»! – сказала Марлі.
Але грала вона в неї мало коли. Обрі більше подобалося грати в дочки-матері та переодягання, а брати Марлі вважали «Монополію» нудною.
– Треба починати, – сказала Ісла.
– Так, – підтримала її Марлі.
Сай зістрибнув із поруччя, а Ісла присунулась ближче. Марлі обережно розгорнула лист із першою підказкою.
– Чому аркуш такий дірявий? – поцікавився Сай, підіймаючи лист і визираючи в один з отворів.
Марлі забрала аркуш.
– Не думаю, що потрібно звертати увагу на дірки. Розберімося зі словами.
– ЕДЙЗНЕТА ЕВДЕ-ВДІМ, – спробував прочитати Сай. – Це схоже на якусь іноземну мову.
– Ні! – вигукнула Ісла, схопившись на ноги. Котячі вушка на її голові трохи зісковзнули. Поправивши їх, дівчинка спитала: – У когось є олівець?
– Зараз принесу, – сказала Марлі. Віддавши лист Іслі, дівчинка кинулася за олівцем. Знайшовши якийсь на кухні, у шухлядці з мотлохом, Марлі побігла назад.
– Це анаграми, – сказала Ісла, коли Марлі повернулась. – Якщо переставити літери у словах «ЕДЙЗНЕТА» і «НДЕЗАТЕЙ», вийде слово «ЗНАЙДЕТЕ».
Марлі сіла поруч з Іслою та уважно подивилась на послання.
– Гей, ти маєш рацію!
Поклавши лист на ногу, Ісла обережно надписала «ЗНАЙДЕТЕ» під словами «ЕДЙЗНЕТА» і «НДЕЗАТЕЙ».
– ЗНАЙДЕТЕ щось ЗНАЙДЕТЕ щось щось, – мовив Сай. – Вирішимо все буквально за секунди! – потер він руки.
– «АДКІПЗУК» схоже на «ПІДКАЗКУ», – сказала Марлі.
– Отже, ЗНАЙДЕТЕ… ВЕДМЕДІВ, – сказала Ісла, показуючи на слово «ЕВДЕВДІМ».
– «ПТУНСНАУ» – це, здається, НАСТУПНУ, – сказав Сай.
– ЗНАЙДЕТЕ ВЕДМЕДІВ, ЗНАЙДЕТЕ НАСТУПНУ ПІДКАЗКУ, – разом вигукнули вони.