– Ведмеді?.. – повільно проговорив Сай. – Але в нашому місті немає ведмедів. Тут навіть зоопарку немає.
– Не думаю, що містер Самерлінг хотів, щоб ми знайшли справжніх живих ведмедів, – відповіла Марлі. – Про яких іще ведмедів може йтись?
– Може, про плюшевих ведмедів? – припустив Сай. – Хтось із вас має плюшевого ведмедика?
– Мої молодші брати мають, – сказала Ісла.
Марлі потерла око за оклюдером.
– У тебе є ще двоє братів, окрім того, якого ми бачили в офісі міс Лавлейс?
– Угу, – відповіла Ісла, перекидаючи волосся з одного плеча на інше. – Це був Ліам. Йому лише три тижні. Іншого брата звати Гевін. Йому п’ять років. Сьогодні зранку за ним приглядала моя сестра Хлоя. А ви маєте братів чи сестер?
– Двоє братів, – сказала Марлі. – Нік і Ной, близнюки. Їм тринадцять.
– Мені пощастило! Я єдина дитина в сім’ї, – сказав Сай і, повернувшись до Ісли, спитав: – Може, нам потрібно перевірити плюшевих ведмедиків твоїх братів?
– Можемо, але не думаю, що знайдемо там якісь підказки, – відповіла Ісла. – Містер Самерлінг ніколи не зустрічався з моїми братами, як він міг залишити щось в їхніх іграшках?
Марлі розчаровано зітхнула.
– У тебе ще є папір? – спитала Ісла. – Мені краще думається, коли я малюю.
– А мені, коли я гуляю чи бігаю, – сказав Сай, почавши вимірювати кроками ґанок будинку Діверів.
– Піду пошукаю папір, – сказала Марлі.
Повернувшись до будинку, дівчинка попрямувала до своєї кімнати. Рюкзак лежав там, де вона залишила його останнього навчального дня третього класу. Діставши нотатник, Марлі поспішила на вулицю.
Ісли із Саєм не було. Може, вони поїхали? Але потім дівчинка помітила їх на гойдалці з іншого боку ґанку. Вони стояли на колінах спиною до неї і чимдуж витягували шиї, намагаючись зазирнути на подвір’я містера Самерлінга.
– Що ви робите? – спитала Марлі.
– Ми думаємо, що варто піти на двір містера Самерлінга і перевірити, чи немає там якихось ведмедів, – не обертаючись, відповів Сай.
– Сай так думає, – повернувшись, пояснила Ісла. – А я вважаю, що це незаконне проникнення.
– Ні. Якщо ми не заходитимемо в дім, чи не так, Марлі? – спитав Сай. – Там же зараз ніхто не живе?
– Не знаю. Не думаю, – відповіла Марлі.
Але проникати на подвір’я містера Самерлінга їй теж не дуже хотілось. Це здавалось якимось неправильним.
До Марлі підійшла Ісла і, показавши на нотатник в її руках, спитала:
– Можу я тут помалювати?
– Звісно, – відповіла Марлі.
Повернувшись до стільця, Ісла почала малювати. Сай колихався на гойдалці, підіймаючись усе вище і вище. Марлі не знала, що робити, тому пішла подивитись, що малює Ісла.
– Ого, ти гарно малюєш, – сказала Марлі.
Ісла вже намалювала кількох ведмедиків: великого, малого, товстого, худенького, веселого й серйозного.
Зістрибнувши з гойдалки, Сай підійшов подивитись.
– Так, дуже гарно, – сказав він.
Ісла почервоніла.
– Дякую, але не думаю, що це якось нам допоможе.
Глянувши на високу огорожу, що відділяла їхнє подвір’я від містера Самерлінга, Марлі вирішила:
– Думаю, ми можемо піти прогулятися довкола сусіднього будинку.
Здається, кращої ідеї в них не було. А там вони, можливо, щось знайдуть.
– Гаразд, – погодилась Ісла.
Марлі розуміла, що дівчинка не в захваті від цієї ідеї. А от Сай – навпаки.
– Ходімо, – сказав він, уже стрибаючи сходами.
Ісла поклала олівець із листом містера Самерлінга в нотатник, і діти разом вирушили до сусіднього подвір’я. Перед головним входом височіли ворота, що зараз були зачинені на замок.
– Дивно, – сказала Марлі.
На цих воротах ніколи не було замка. Сай спробував їх відчинити, але спроба провалилась.
– Можемо перелізти через паркан, – запропонував він.
– Ні, – одночасно заперечили Марлі з Іслою.
– Це вже точно буде незаконне проникнення, – попередила Ісла.
– Плюс це доволі складно, – сказала Марлі.
Паркан був ґратчастий і високий, а нагорі – шпичасті стовпчики.
– Добре. І що ви пропонуєте робити далі? – спитав Сай, схрестивши руки.
Крізь ґрати було видно облущену фарбу на будинку містера Самерлінга і сміття на ґанку та дворі. Стара техніка, чашки, пляшки, контейнери з брухтом. Усе це поряд із великим дубом і кількома неохайними клумбами ромашок, які були майже непомітні за високими бур’янами.
– Бачите ведмедів? – спитала Ісла.
– Ні, – відповіла Марлі. – Ані ведмедів. Ані жодного ведмежого сліду. Ані…
– Точно! Це ж воно! – вигукнув Сай.
– Що? – спитала Марлі, примружившись.
– Морозиво «Слід ведмедя», – сказав Сай,
– Що? – перепитала Ісла.
– Морозиво «Слід ведмедя», – повторив Сай, починаючи ходити туди-сюди. – Я вже вам розповідав. Таке морозиво продається в нашому магазині – улюблене морозиво містера Самерлінга. І вгадайте що? На обгортці намальовані три ведмеді!
Ісла з Марлі перезирнулись, а потім глянули на Сая.
Усміхнувшись, Марлі сказала:
– Що ж, нумо перевіримо.