Магазин родини Сая розташовувався за чотири квартали від будинку Марлі, тож, отримавши дозвіл батьків, вони попрямували туди.
– Як думаєте, що ми знайдемо наприкінці? – спитав Сай дорогою.
– Не знаю. Гроші? – припустила Марлі.
– Так, але скільки? – спитав Сай.
Марлі знизала плечима. «Сподіваюсь, що на квиток до Чикаго вистачить», – подумала вона, а вголос запитала: – Що ви збираєтесь робити зі своїми частками скарбу?
– Куплю батут, – відповів Сай. – Але спочатку мені доведеться купити своїй сім’ї будинок із садибою, щоб було куди поставити батут.
– Я теж хотіла б купити сім’ї будинок, – сказала Ісла, – щоб у мене в ньому була власна кімната і брати з сестрою більше не чіпали моїх речей.
Повернувшись до Марлі, Сай сказав:
– Закладаюсь, я знаю, на що ти хочеш витратити свою частку скарбу. Нове око, щоби більше не довелось носити цей пластир.
Ісла зойкнула.
– Грубіян!
Але Марлі не образилась.
– Мені не потрібне нове око, – сказала вона. Хіба таке існує? Якась пересадка очей? – Мені лише треба виправити те, що є. Ось чому я ношу цей пластир.
– А що з твоїм оком? – спитав Сай.
– У мене амбліопія, – відповіла Марлі.
Ісла здивовано кліпнула.
– У мене теж таке було!
– Справді? – спитала Марлі. – У тебе було «ліниве око»?
Марлі пам’ятала, що доволі давно в школі була ще одна дівчинка з оклюдером, але не думала, що то була Ісла. Певно, це було до того, як та почала носити котячі вушка.
Ісла ствердно кивнула.
– Мені довелось носити пластир лише кілька місяців у дитячому садку, – сказала вона. – Тому я думала, що в тебе щось інше.
– Ні, у мене амбліопія, – сказала Марлі. – Окулістка сказала, що я зможу зняти пластир після дев’яти років.
– А хіба тобі ще не дев’ять? – спитав Сай, коли вони проходили повз будівлю з чотирма чи п’ятьма магазинами. – Ти ж начебто переходиш до четвертого класу?
– Так, – трохи роздратовано відповіла Марлі. – Мені буде дев’ять наступного місяця.
Але, здавалось, ситуація з оком не покращилась. Окулістка завжди казала, що немає сенсу носити пластир після дев’яти років, але ніколи не говорила, що вони робитимуть, якщо око не запрацює як треба. І Марлі не хотіла навіть думати про це.
– Це магазин твоїх батьків? – спитала Ісла, показуючи на тонований мінімаркет через дорогу.
Уздовж вікна світився знак: «Прокинься і співай!»
– Так, – погодився Сай. – Ходімо знайдемо «Слід ведмедя»! – подивившись праворуч і ліворуч, хлопчик кинувся через дорогу.
Марлі полегшало, коли тема розмови змінилась. Коли вони з Іслою пішли за Саєм, просто за контейнером для сміття в кінці паркінгу дівчинка помітила стару телефонну будку і будиночок, з’єднаний із задньою частиною магазину.
– Це ваш дім? – спитала Марлі Сая.
– Так, – відказав Сай. Він видавався трохи збентеженим, але Марлі не розуміла чому. Вона подумала, що має бути дуже весело жити за магазином.
– Привіт, тату, – сказав Сай, відчинивши двері.
Підвівши очі від кросворда, тато Сая відповів:
– Ну привіт, шукачі скарбів! Як справи?
– Чудово.
Сай підвів Марлі з Іслою до ряду морозильних камер у задній частині магазину. Відчинивши одні з дверей, він витягнув коробку з морозивом «Слід ведмедя». Усмішка зникла з його обличчя.
– Запечатаний.
– Звісно, запечатаний, – сказав тато Сая, підійшовши до них.
– Вони всі запечатані? – спитав Сай, поклавши коробку і переглядаючи інші.
– Найімовірніше, – відповів тато Сая. – Ми не зможемо продати його без паковання. А що ти шукаєш?
– Наступну підказку, – сказав Сай. – Я думав, містер Самерлінг поклав її в коробку з морозивом «Слід ведмедя».
Ісла показала татові Сая розгаданий лист.
ЗНАЙДЕТЕ ВЕДМЕДІВ – ЗНАЙДЕТЕ НАСТУПНУ ПІДКАЗКУ
До магазину зайшли двоє хлопців зі скейтбордами.
– Не думаю, що це ведмеді, які вам потрібні, – сказав тато Сая та пішов обслуговувати клієнтів.
Марлі потягнулася за ще однією коробкою з морозивом.
– Можливо, підказка на обгортці, – припустила вона, покрутивши її в руках. Але якщо там і була якась підказка, вони її не бачили. Лише картинка із зображенням трьох ведмедів, що насолоджуються мискою морозива, і нудна інформація для споживачів на звороті.
– Ми повернулися до того, з чого починали, – пробурмотів Сай.
– Гаразд, де ще ми можемо знайти ведмедів? – спитала Ісла.
Марлі поклала коробку з морозивом назад.
– Єдине, що спадає мені на думку, це «Три ведмеді».
– Це ж просто казка, – заперечив Сай.
– Є багато казок про ведмедів, – сказала Ісла, задумливо накручуючи пасмо волосся на палець. – «Три ведмеді», «Заєць і ведмідь», «Хто в рукавичці живе». Для мого брата завжди беруть ці книжки в бібліотеці.
– А містер Самерлінг раніше працював у бібліотеці, – сказала Марлі з ентузіазмом. – Нам потрібно піти до бібліотеки і почитати книжки про ведмедів. Може, це дасть якісь нові ідеї.
– Можливо, – сказала Ісла. Дівчинка глянула на годинник. – Але ми не зможемо піти туди сьогодні. По мене скоро прийде мама.
– Можемо зустрітися в бібліотеці завтра вранці, – сказав Сай. – Хто знає, о котрій вона відчиняється?
– О десятій, – в один голос відповіли Ісла і Марлі.
До цього єдиною людиною, з якою Марлі так робила, була Обрі. Тож дівчинка всміхнулась Іслі, а та відповіла їй тим же.
– Гаразд. Тоді зустрінемося завтра о десятій у бібліотеці, – сказав Сай.
Того вечора Марлі знову написала листа Обрі.
Від: Марлі Дівер
Кому: Обрі Ето
Тема: Тільки здогадайся!
Привіт, Обрі!
Ми з Іслою та Саєм розгадали першу загадку! Але застрягли на другій. Ти знала, що Сай живе за невеличким магазином? А Ісла дуже гарно малює? Якщо я не можу гуляти з тобою, то вони не така вже й погана компанія. Гей, є ідея! Удамо… що ми найкращі подруги, яких розділяють тисячі миль, бо одна з них переїхала. Як їм залишитися друзями? Листуватися! БУДЬ ЛАСКА, НАПИШИ, ЯК ТІЛЬКИ ЗМОЖЕШ!
Твоя найкраща подруга, яка дуже за тобою сумує,
Марлі
***
Наступного ранку мама Марлі відвезла їх з Іслою до бібліотеки.
– Бачиш Сая? – спитала Марлі, поправляючи сумку на плечі. Нотатник з усією інформацією лежав усередині.
– Ще ні, – відповіла Ісла. Сьогодні котячі вушка були чорними в рожеву крапочку.
– Я пішла, – сказала мама. – Буду біля журналів, приходьте, коли завершите.
Марлі з Іслою залишились на лавці чекати на Сая.
– Глянь-но, – сказала Ісла, показуючи на дерев’яну статую поруч з однією з сусідніх лавок. Це була скульптура ведмедиці та її дітлахів із казки «Троє ведмежат». Мати-ведмедиця читала своїм дітям книжку.
Марлі зсунула пластир з ока, щоб краще роздивитися.
– Гей, можливо, це ті ведмеді, яких ми шукаємо, – сказала вона, схопившись на ноги. – Подивімося.
Ісла схопила Марлі за руку.
– Ми маємо дочекатися Сая.
Марлі повернулася на лавку. Ісла мала рацію.
Через кілька хвилин на паркінг бібліотеки заїхала мама Сая, і хлопчик миттю вискочив з авто. Марлі з Іслою побігли йому назустріч. Глянувши на Марлі, Сай спитав:
– Хіба ти не маєш носити пластир на оці?
Марлі скривилась.
– У мене перерва. Глянь-но туди, – кивнула дівчинка на дерев’яну скульптуру.
– Ведмеді! – вигукнув Сай. – Ось де наша наступна підказка, правда ж?
Вони кинулися до скульптури, а потім повільно обійшли її, роздивляючись зусібіч.
– Нічого не бачу, – через кілька секунд мовив Сай.
Ісла провела рукою по ведмедях і книжці й підсумувала:
– Суцільна деревина. Тут ніде сховати підказку.
– Ще один глухий кут, – розчаровано мовила Марлі.
Ставши навшпиньки, Сай зазирнув туди, де мали б бути сторінки книжки.
– Тут висічені якісь слова. Можливо, підказка в них?
– Сумніваюсь. Це лише текст казки про трьох ведмежат, – сказала Ісла.
– Хвилинку, – мовила Марлі, вдивляючись у текст.
За розміром сторінка була приблизно як лист, на якому містер Самерлінг написав код. Вона витягнула з сумки нотатник, усередині якого лежав лист із олівцем.
– Що ти робиш? – спитала Ісла.
– Бачила таке в одному фільмі, – відповіла Марлі, розгорнувши аркуш і приклавши його до сторінки дерев’яної книжки. – Здається, тут більше дірок, ніж ми думали, – усміхнувшись, дівчинка відступила, щоб Ісла із Саєм побачили те, що й вона.
Отвори ідеально окреслювали літери «Т», «Е», «Л», «Е», «Ф», «О», «Н».
– Телефон, – здивовано промовила Ісла.
– Я ж казав, що ці дірки важливі, – сказав Сай, приготувавшись давати п’ять дівчатам.
– Що ж, візьмемося за наступну загадку, – сказала Марлі, даючи п’ять Саю.