– Отже, кому ми маємо зателефонувати? І за яким номером? – спитав Сай.
Марлі й гадки не мала. Дівчинка роздивлялася чорнильний малюнок у верхній частині аркуша. На ньому був зображений телефон на столі. Але жодного номера, за яким потрібно було б зателефонувати.
– Думаю, ми маємо це розгадати, – припустила Ісла.
Марлі поклала аркуш до записника, і вони разом зайшли до бібліотеки.
– Краще приліпи пластир назад на око, – підштовхнувши Марлі, прошепотів Сай. – Не думаю, що тобі потрібні проблеми з мамою.
Швидко повернувши оклюдер на місце, Марлі прошепотіла:
– Дякую.
Мама Марлі сиділа в зеленому кріслі біля вікна.
– Упорались? – спитала вона, відволікшись від журналу про садівництво.
– Із цією загадкою – так, – сказала Марлі. – Тепер у нас є ще одна підказка, але ми не знаємо, що вона означає.
Поклавши журнал на столик поруч, мама спитала:
– Яка підказка?
– Телефон, – відповіла Ісла.
– Чи телефонні номери, – додав Сай.
– Не знаємо, кому потрібно зателефонувати, – сказала Марлі.
– Певно, вам не потрібно нікому телефонувати, – припустила мама Марлі. – Може, вам треба знайти телефон.
Махнувши руками в повітрі, Сай вигукнув:
– У світі мільйони телефонів! Якщо містер Самерлінг хотів передати нам скарб, чому просто не віддав його і все? Навіщо змусив нас проходити через усе це?
– Ймовірно, вважав, що так буде веселіше, – сказала Марлі.
– Так. І це веселіше, – додала Ісла. – Чи не так, Сай?
Хлопчик знизав плечима.
– Веселіше, але інколи трохи розчаровує.
Із цим Марлі не могла посперечатись.
– Ну-бо розвезу вас по домівках, і ви ще трохи поміркуєте над цією загадкою, – запропонувала мама.
Марлі їхала з Іслою та Саєм на задньому сидінні. Спочатку відчувалась незручність, поки Ісла не порушила тиші:
– Сьогодні ми просунулись уперед, – бадьоро сказала вона.
– Так, – погодилася Марлі. – Не думала, що зможемо вирішити все за два дні.
– Я хотів розгадати це за два дні, – пробурмотів Сай. – Насправді мені хотілося впоратися за один день.
Для Марлі не важливо було, за який час вони розгадають цю загадку, вона тільки хотіла й далі працювати над головоломкою. Але вже наближався обід, тож потрібно було їхати.
– Дякую, що підвезли, місіс Дівер, – сказав Сай, вискакуючи з авто, коли вони заїхали на паркінг «Прокинься і співай».
– Будь ласка, – відповіла мама і вже почала від’їжджати, коли Сай кинувся за машиною, вимахуючи руками.
– Зачекайте! – прокричав він, і мама зупинилась, опустивши вікно.
– Тут стоїть телефон, – показав Сай на телефонну будку поруч із контейнером для сміття. – Не хочете перевірити?
– Можемо? – спитала Марлі в мами. – Тобі не потрібно чекати. Я дійду додому пішки.
– Я теж, – швидко додала Ісла.
Дивно, як близько всі вони мешкали і навіть не здогадувались про це, поки не розпочали спільні пошуки скарбу.
– Будь ласка, – попросила Марлі.
На секунду замислившись, мама відповіла:
– Гаразд. Я рада, що ти чимось захоплена, люба. І щаслива, що знайшла нових друзів.
Марлі поморщилася. Усе це не заради пошуку нових друзів. А заради того, щоби знайти скарб і достатньо грошей, щоб поїхати до давньої подруги. Вийшовши з автомобіля, вони з Іслою та Саєм попрямували до телефонної будки.
– Не вірю власним очам: за вашим магазином є телефонна будка, – сказала Ісла, коли мама Марлі поїхала. – Хтось ним іще користується?
– Так, телефон узагалі працює? – спитала Марлі.
– Не знаю, – сказав Сай, зайшовши всередину. – Але це має бути той самий телефон. Містер Самерлінг часто приходив до нашого магазину. Який ще телефон він міг мати на увазі?
Підлога всередині була брудною, зі шматками землі й трави. З кутів і стелі звисало павутиння. А старий телефонний автомат у центрі був побитий і пошкрябаний.
– Бачите щось, що може бути підказкою? – спитала Ісла.
– Ні, – відповіла Марлі.
Підійшовши до Сая, вона штовхнула контейнер, що видавав решту. Там було порожньо.
Піднявши слухавку, Сай приклав її до вуха.
– Нічого не чую. Певно, цей телефон не працює.
– Мабуть, треба покласти туди гроші, – сказала Марлі. – Тут написано: «Вартість: двадцять п’ять центів». Хтось має гроші?
– Я маю, – сказала Ісла і, витягнувши з кишені монету, передала Марлі, яка поклала її в слот[1].
Сай знову приклав слухавку до вуха.
– Однаково нічого.
Біля контейнера, що видає решту, була металева кришка. Сай поворушив нею.
– Гей, вона хитається, – сказав він і спробував ще трохи зрушити її. Ковзнувши вбік, кришка застрягла.
Просунувши мізинець у вузький прохід, Сай промовив:
– Я думаю, тут зберігаються гроші. Я відчуваю там монети і якийсь папір. Але папір не схожий на гроші. Це скидається на… Можливо, ще одна підказка!
Марлі спробувала допомогти Саю зрушити кришку, але та не піддавалась.
– Імовірно, нам потрібен спеціальний ключ, щоб дістатись туди, – сказала Марлі. – Бачите, – вона торкнулася невеликого отвору посередині металевої кришки.
– Або викрутка, – сказав Сай. – Піду попрошу в тата.
Просунувшись повз Марлі, Сай попрямував до магазину, а через кілька хвилин повернувся.
– Подивимось, чи спрацює, – сказав він, вставляючи викрутку в отвір і розхитуючи її з боку в бік, поки кришка не відскочила, відкриваючи невеликий відсік усередині телефонного автомата.
Кілька монет і невеличкий металевий ключ випали на землю. Піднявши все це, Марлі поцікавилась:
– Звідки цей ключ? Може, він від металевої кришки?
– Не думаю, – відповів Сай. – Він лежав поруч із монетами.
У відсіку виявилося ще кілька монет і складений аркуш. Сай розгорнув його, а Марлі поклала ключ до кишені.
– Це черговий лист «зі столу Гаррі П. Самерлінга», – сказав Сай. – Але в ньому ще менше сенсу, ніж у попередньому.
І мав рацію. Бо в цьому листі не було літер, тільки набір якихось дивних символів.
[1] Слот (англ. slot – «отвір, проріз») – тут: щілина в автоматі. (Прим. пер.)