– Отже, очевидно, це щось пов’язане з квітами, – сказала Ісла, витягнувши ноги перед собою.
Марлі кивнула на знак згоди.
– Що значить «очевидно»? – спитав Сай.
– Ти ніколи не грав у «Любить, не любить…»? – спитала Марлі.
Сай, здавалося, зовсім розгубився.
– Ну, знаєш… Береш квітку, – почала пояснювати Марлі, але Сай усе ще видавався збентеженим. – Зазвичай ромашку з білими пелюстками та жовтою серединкою. Відриваєш одну і кажеш: «Любить». Потім відриваєш наступну і кажеш: «Не любить». – Марлі руками показувала неначе тримає квітку, відриваючи від неї пелюстки. – І продовжуєш так, поки не залишиться одна пелюстка.
– А тоді що? – спитав Сай.
– А тоді розумієш, любить тебе ця людина чи ні, – пояснила Ісла.
Сай скривився.
– Якось по-дурному, – сказав він. – До того ж у коді написано по-іншому: «Вона мене любить, вона мене не любить», – махнув хлопчик аркушем перед обличчям дівчат. – Можливо, йдеться про місіс Самерлінг.
– Не думаю, що існує місіс Самерлінг, – задумалася Марлі, не пригадуючи, щоб по сусідству жила жінка.
– Повинна бути. Інакше звідки тоді взявся Джей Самерлінг? – не погоджувався Сай.
– Думаю, у загадці все-таки йдеться про ромашки, – сказала Ісла.
– Гаразд, он там є квітковий магазин, – показав Сай на будинок із декількома вивісками. – У них, певно, є ромашки. Можемо піти глянути, чи не залишили там якихось підказок.
– Гаразд, – встаючи на ноги, сказала Марлі.
Із цієї відстані вона не бачила жодних вивісок, хай як мружилась чи знімала пластир. Але якщо Сай сказав, що там є квітковий магазин, йому можна вірити.
Хлопчик помчав сказати татові, куди вони прямують, і вже через кілька хвилин Марлі відчиняла двері в «Красу довкола». Дівчинці здалось, що вона потрапила в садок. Скрізь були квіти. Її мамі сподобався би цей магазин. Поблизу каси дзюрчала вода в кімнатному ставочку.
– Чим я можу вам допомогти? – спитала леді з високим хвостом, розставляючи квіти у вазі біля прилавка.
– Нам потрібні ромашки, – сказала Марлі.
– Звісно. Скільки?
– Ми не будемо їх купувати. Хочемо лиш поглянути, – сказав Сай.
Леді здивовано оглянула компанію.
– Ось вони, – сказала вона, провівши дітей до скляної шафи.
Марлі з Іслою та Саєм оглянули кілька великих букетів за склом.
– Хтось бачить якісь підказки? – спитала Марлі.
– Підказки? – перепитала леді, підійшовши ближче.
– Ви знали містера Самерлінга? – спитала Ісла.
– Дідуся з металошукачем? Звісно, всі його знають, – усміхнувшись, відповіла жінка.
– Він коли-небудь сюди заходив? – спитала Марлі.
– Часом не залишав для нас якихось підказок у цих ромашках? – додав Сай.
– Не думаю, – відповіла леді. – Ці ромашки були зрізані сьогодні вранці.
– Ось вам ідея, – сказав Сай, коли вони вийшли з магазину. – Я голодний. Ходімо до мене. Мама нас нагодує.
***
Марлі відкусила – вже забула, як мама Сая називала це, – млинчик із картопляним пюре всередині.
– Нагадайте, як це називається? – жуючи, поцікавилася дівчинка.
– Доса. Подобається? – спитала мама Сая.
Марлі бадьоро кивнула на знак згоди.
– Дуже смачно.
Здається, мама Сая всміхнулась.
– Як там ваш пошук скарбу? – спитала вона.
– Чудово, – одночасно відповіли Марлі з Іслою.
– Повільно, – сказав Сай.
– Та перестань. Не так уже й повільно, – заперечила Марлі, відкушуючи ще один шматок смачної доси.
Уявити свою маму чи маму Обрі, які готували б такі страви, вона не могла. Мама на обід зазвичай робить сандвічі, а мама Обрі – макарони з сиром.
– Ми добре справляємось, – розповідала Ісла. – По-перше, ми розкрили шифр із посланням у першому листі. Потім знайшли приховану підказку в статуї ведмедиці з ведмежатами біля бібліотеки. Мені вона, до речі, дуже сподобалась.
– Мені теж, – погодилася Марлі. – Ця підказка привела нас до телефону-автомата за вашим магазином, де ми виявили ще одну підказку з масонським шифром. А тепер нам треба щось зробити з ромашками.
Але що?
– Ви з цим упораєтесь, – підбадьорила дітей мама Сая. – Дуже хочу побачити, що ж ви, зрештою, знайдете.
– І ми також, – сказала Марлі.
– Шкода, що містер Самерлінг просто не дав нам того, що хотів дати, – промовив Сай.
– А я рада, що він цього не зробив, – заперечила мама, прибираючи зі столу. – Цінуються лише ті речі, над якими доводиться працювати.
Марлі віднесла посуд до мийки. В її голові все крутились слова: «Вона мене любить, вона мене не любить».
– Певно, це не про ромашки, – сказала вона Саю з Іслою. – Може, це вірш чи пісня?
– Нумо загуглимо, – запропонував Сай.
На журнальному столику неподалік стояв ноутбук.
Марлі з Іслою всілися довкола Сая, який, відкривши пристрій, у рядку пошуку набрав: «вона мене любить, вона мене не любить». Клікнувши на перший результат, він голосно зачитав:
– Це гра-ворожба французького походження… В яку грають за допомогою зривання пелюсток із квітки.
– Не з абиякої квітки, а з ромашки, – сказала Ісла.
Раптом згадавши непримітний факт, Марлі мовила:
– Гей, а хіба перед будинком містера Самерлінга не було ромашок? Цілі клумби?
– Так, були! – Ісла аж засяяла від захоплення. Та потім раптом засумувала. – Ми не зможемо туди потрапити. На воротах – замок, пам’ятаєш?
– Погляньмо, що ще ми знайшли в телефоні-автоматі поруч із підказкою, – запропонувала Марлі, дістаючи з кишені невеликий ключ.
