Бур’яни на подвір’ї містера Самерлінга сьогодні здавалися вищими, ніж учора. І сміття, розкиданого двором, теж було більше. Хоча, можливо, у Марлі лише розігралась уява.
Дівчинка вставила ключ у замок воріт.
– Підходить! – сказала вона, провернувши ключ і потягнувши замок.
– Ага! – вигукнув Сай, коли замок піддався.
Відчинивши ворота, компанія зайшла на заросле подвір’я містера Самерлінга.
– Треба продивитись усі ромашки, – мовила Марлі.
Та їх було значно більше, ніж дівчинка розраховувала. Квіти росли майже всюди довкола будинку і біля великого дуба на подвір’ї.
– Так, вони… – раптом Ісла застигла. Обличчя її зблідло. – Ой-ой, мені не можна тут бути! – сказала вона, позадкувавши.
– Що ти маєш на увазі? – примружившись, спитала Марлі.
– Бджоли, – прошепотіла дівчинка.
– Ага! – відскочивши вбік, вигукнув Сай. – Мені теж не подобаються бджоли. Ти маєш рацію. Квіти просто вкриті ними!
– Я бачу лише двох бджіл, і вони не кусатимуть нас, якщо ми їх не потурбуємо. Не бійтеся, вони лише збирають пилок, – закотивши очі, мовила Марлі.
– Ні, ти не розумієш, – відповіла Ісла. – Я алергік. Бачиш? – піднявши руку, дівчинка показала браслет, на якому було написано: «СИЛЬНА АЛЕРГІЯ НА БДЖІЛ». – А мій «Епіпен»[1] – у мами.
– Ох, – занепокоїлася Марлі. Що б вони робили, якби Іслу вжалила бджола?
– Усе гаразд. Ви йдіть подивіться. А я зачекаю тут, – сказала Ісла, відступаючи до воріт.
– Ти впевнена? – сумнівалася Марлі, закусивши губу.
Ісла кивнула.
– Нам потрібно з’ясувати, що в цих ромашках.
Але Сай досі вагався.
– Упевнена, що бджоли нас не покусають? – спитав він у Марлі.
– Цілком, – відповіла вона.
Їм треба було завершити ці пошуки скарбу. А якщо Ісла не може підійти до квітів, тоді доведеться їм із Саєм це зробити.
– Ну ж бо! – заохотила Марлі, впевнено підійшовши до першої клумби з ромашками.
Нахилившись, дівчинка мацала землю під ними. Нічого незвичного.
Сай повільно підійшов до наступної ділянки з ромашками.
– Гей, тут у квітах є розкоп, – сказав він, опускаючись на коліна. – І земля волога. Наче нещодавно копали.
Марлі підійшла подивитись.
– Тоді, може, нам теж варто розкопати цю ділянку, – запропонувала вона.
Марлі з Саєм спробували рити руками. Але без лопати земля важко піддавалась. На подвір’ї містера Самерлінга, попри весь мотлох, лопати не було.
– Гей, Ісло, – покликала Марлі. – Можеш сходити до мене додому і попросити в мами лопату?
– Дві! – додав Сай.
– Не знаю, – нервово відповіла Ісла. – Я думала, ви просто розглянете все довкола. Вважаєте, що це хороша ідея перекопати квіти містера Самерлінга?
– Якщо він не хотів, щоб ми щось копали, то просто віддав би нам скарб, – сказав Сай. – Коштовності можуть бути тут, – поплескав хлопчик землю перед собою.
– Ну добре… Гаразд, – погодилася Ісла і побігла до будинку Марлі. А через кілька хвилин повернулася з лопатами.
Бджоли нікого не кусали. І Марлі з Саєм почали копати, поки Ісла спостерігала за ними від воріт.
– Гм-м, – мовив Сай, коли вони викопали яму завглибшки приблизно в чотири дюйми. – Може, ми помилилися. Що як тут нічого немає?
– Копай далі, – сказала Марлі. Та через кілька хвилин присіла. – У мене інша ідея. Ісло, можеш сходити до моєї мами і попросити старий металошукач? Містер Самерлінг подарував його мені кілька років тому. Це допоможе нам зрозуміти, є там щось чи ні.
– Тільки якщо це щось металеве, – зазначив Сай.
– І то правда, – сказала Марлі. Може, це не така вже й хороша ідея.
– Не знаю, – озвалась Ісла. – Містер Самерлінг любив металошукачі. Якщо він закопав щось, то, б’юсь об заклад, воно металеве.
Дівчинка знову побігла до сусіднього будинку, а Сай із Марлі продовжили копати.
– Ось! – вигукнула Ісла, повернувшись до воріт із металошукачем. – Твоя мама вставила туди нові батарейки.
Марлі побігла по пристрій.
– Чудово! Дякую, – сказала вона.
Дівчинка вже давно не користувалася металошукачем, тож сподівалась, що не забула, як він працює. Знайшовши перемикач, вона натиснула кнопку ввімкнення. Почувся тихий шум.
Марлі повільно провела ним довкола ромашок, що росли біля дерева. Шум не змінився.
– Піднеси сюди, – попросив Сай, встаючи з колін.
Шум не змінювався, поки Марлі йшла з ним по траві. Але тільки-но піднесла його до ями, яку вони із Саєм розкопали, металошукач почав голосно й швидко подавати сигнали.
– Тут щось є! – вигукнув Сай і став копати швидше.
Поклавши металошукач, Марлі теж взяла другу лопату, щоб допомогти копати. Грудки землі розліталися по всьому подвір’ї.
Урешті-решт лопата Сая вдарилась об щось тверде.
– Ми знайшли скарб! – прокричав він.
– Справжній скарб? – озвалась Ісла.
– Ще не знаємо, – відповіла Марлі.
Вони з Саєм змахнули бруд із верхньої частини старої металевої скриньки і спробували витягнути її на поверхню, але не змогли добряче взятися.
– Нам треба розкопати яму ширше, щоб дістати скриньку, – сказала Марлі.
– Що там? Що там? – нетерпеливо перестрибувала Ісла з однієї ноги на іншу.
Коли вони викопали навколо скриньки невеличку траншейку, Сай зміг витягнути скриньку на поверхню. За розміром і формою та скидалася на пенал Марлі і була такою брудною, що ледве можна було розрізнити, якого вона кольору: сірого чи блакитного. Трималась вона на двох іржавих затискачах.
– Як думаєш, скільки тут грошей? – потираючи руки, спитав Сай.
– Не знаю, – відповіла Марлі. – Але ми маємо відкрити її разом.
Із цими словами вона підхопила скриньку і попрямувала до Ісли.
Усівшись на хідник, вони поклали скриньку посередині. Котячі вушка Ісли відкидали химерні тіні.
– Відкривай, – сказала Марлі Іслі. – Це справедливо, оскільки ти не могла допомагати нам відкопати її.
Глибоко вдихнувши, Ісла відкріпила затискачі і розкрила коробку.
Усі застогнали.
Усередині лежав ще один складений аркуш.
[1] Препарат, що застосовують для лікування анафілактичного шоку. (Прим. пер.)