– Що нам робити? – спитала Марлі в Сая.
– Треба зіграти в геокешинг! – відповів він.
Марлі з Іслою перезирнулись.
– Що таке? Ніколи не грали в геокешинг? – здивувався Сай.
– Я навіть не знаю, що це, – відповіла Ісла, перекинувши волосся на інше плече.
– Свого роду пошуки скарбів, – пояснив Сай.
– Але ми вже шукаємо скарб, – заперечила Марлі.
– Значить, пошук скарбу в пошуках скарбу? – спитала Ісла.
– Щось таке, – погодився Сай. – Не можу повірити, що ви не чули про геокешинг. Це дуже весело! По всьому світу гравці готують схови, які треба відшукати за допомогою GPS. Ось це може бути широта й довгота, – показав він на числа у верхньому рядку листа. – У когось є GPS? Треба ввести їх і подивитись.
– Маєш на увазі телефон? – спитала Ісла.
– Ні, я маю на увазі GPS. Але телефон теж підійде. Маєте? – запитав Сай.
Марлі заперечно похитала головою.
– Мені не дозволяють, допоки я не перейду до середньої школи.
– Мені теж, – додала Ісла.
– Тоді підемо до мене і візьмемо мій GPS, – сказав Сай.
***
GPS Сая був розміром із колоду карт. Жовто-чорний, у гумовому чохлі.
– Доволі старенький, але працює, – сказав Сай.
Натиснувши якісь кнопки, він ввів 41.8037N і 91.5710W. На екрані загорілась стрілка і, трохи покрутившись, зупинилась.
– Бачите? Це широта й довгота. Ми стоїмо десь за милю від цього місця, – сказав Сай і вирушив у напрямку, який показував йому GPS.
Марлі поспішила за ним.
– Гаразд, а що означає «Код 1-5-3»? – спитала Ісла.
– Не знаю, – відповів хлопчик, знизавши плечима. – Знайдімо спочатку 41.8037N і 91.5710W. А потім подумаємо, що робити з кодом.
GPS Сая привів їх на вулицю Марлі. Вони пройшли повз будинок дівчинки і повз дім містера Самерлінга, аж поки не опинилися в глухій місцині на узліссі.
– Нам треба пройти ще пів милі, – сказав Сай, крокуючи в ліс. Там не було стежки, тільки дерева та кущі. Килим із соснових гілок вкривав землю.
– Стривайте, – сказала Ісла, показуючи на знак приватної власності.
– Кому це належить? – спитала Марлі, озираючись довкола.
– Може, містеру Самерлінгу? – припустив Сай.
– Може, – сказала Марлі.
– Не впевнена, – накручуючи пасмо на палець, мовила Ісла. – Сумніваюся, що нам варто туди йти.
– Думаю, варто, – сказав Сай, стискаючи CPS. – Ми на правильному шляху. Залишилось зовсім трохи.
Марлі потягнула Іслу за руку.
– Не бійся. Треба пройти лише пів милі. До того ж, найімовірніше, це власність містера Самерлінга, тому все гаразд.
Напевно.
Але Ісла не зрушила з місця.
– Ти ж хочеш знайти скарб, чи не так? – звернувся до неї Сай.
– Так, – зізналась Ісла.
Дівчинка взяла Марлі за руку, і вони продовжили шлях. У лісі було тихо. Дуже тихо. Через високі сосни сюди ледве проникало денне світло.
– А що як ми загубимося? – спитала стривожена Ісла, поки вони блукали від одного дерева до іншого.
– Не загубимося. Ми ж маємо GPS, – сказав Сай. – Хоча… – хлопчик зупинився, не відводячи погляду від ґаджета. – Іноді в лісі погано ловить сигнал.
– Що? – вигукнула Ісла.
– Усе добре, – заспокоїла її Марлі. – Цей ліс не дуже великий. Ходімо.
Що далі вони йшли, то більше Марлі починало здаватись, що вони ходять колами. Вона не хотіла лякати Іслу, тож мовчала.
– Що б ми не шукали, воно поряд, – сказав Сай.
Ліс ставав усе густішим. Десь удалині тріснула гілочка.
Сай уповільнив крок.
– Це десь тут, – сказав він, роззираючись довкола.
Марлі перша побачила його і запищала від захоплення.
– Дивіться, – сказала вона, показуючи на дерева.
– Я нічого не бачу, – сказала Ісла.
– Я теж, – мовив Сай.
– Он там, – знову вказала Марлі.
Було важко помітити те, що добре приховувало від сторонніх очей густе листя. Але якщо стояти точно навпроти, то навіть із пластиром на одному оці можна було побачити невеликий дерев’яний будиночок, що ховався в гілках міцного дерева.
– Будинок на дереві? – промовила Ісла.
Сай усміхнувся.
– Певно, це воно, – сказав він.
– Ми дуже близько до 41.8037N і 91.5710W, – показав він на пристрій, але дівчата вже бігли до будиночка.
– На мене зачекайте! – вигукнув Сай, кинувшись за ними.
Обійшовши дерево, вони побачили мотузкову драбину, що звисала з платформи поруч із невеличкою хатинкою.
– Ти впевнена, що вона надійна? – спитала Ісла, коли Марлі поставила ногу на першу сходинку.
– Цілком, – відповіла Марлі, почавши лізти на дерево. Діставшись вершини, дівчинка піднялася на невеликий майданчик біля будиночка.
Тут були маленькі, майже іграшкові двері з замком.
Але ключ був не потрібен. Треба було набрати код із трьох цифр. І Марлі точно знала, яка комбінація підійде.