– Марлі Дівер, тобі лист! – прокричав Нік, старший брат, поклавши блакитний конверт з ім’ям сестри на кухонний стіл.
Марлі й досі як слід не прокинулась. Позіхнувши, вона потерла під окулярами око без оклюдера. І хоча їй уже майже дев’ять років, вона й досі була змушена закривати одне око, щоб тренувати хворе: воно повинно працювати як і здорове.
Дівчинка простягнула руку до конверта, але ще один її старший брат, Ной, схопив його першим.
– Гей! – вигукнула Марлі, намагаючись відібрати конверт, який Ной тримав високо вгорі.
– Сподіваюсь, це не чергове запрошення на оголошення заповіту, – їдко промовив Ной, намагаючись побачити щось крізь конверт.
Кілька тижнів тому Марлі отримала запрошення на оголошення заповіту містера Гаррі Самерлінга. Містер Самерлінг був сусідом родини Діверів. На жаль, цього літа він загинув. Марлі й досі не могла повірити, що більше ніколи його не побачить.
Але сусід заповів дещо їй і ще двом дітям із паралельних класів – Іслі Томсон і Саю Гупті. Це виявилось справжнім полюванням за скарбами! Шукати їх було улюбленою справою містера Самерлінга. Насправді він і загинув, полюючи за скарбом біля узбережжя штату Вашингтон.
Марлі була не дуже добре знайома з Іслою та Саєм до пошуку скарбу, схованого містером Самерлінгом. Але вони стали добрими друзями, розгадуючи разом різноманітні головоломки. Виявилось, що скарб – це таємний будиночок на дереві, схований у лісі за будинками містера Самерлінга та Марлі.
Підстрибнувши, Марлі вихопила конверт із рук Ноя.
– Сподіваюсь, ти знаєш, що красти чужу пошту – злочин, – зауважила вона. – Де ти його знайшов?
На конверті було тільки її ім’я. Адреси (ані Марлі, ані зворотної) не було, тож лист не міг прийти поштою.
– Під килимком на ґанку, – відповів Нік. Вони з Ноєм бігали кожного ранку, бо через кілька тижнів, коли розпочнеться навчання в школі хотіли потрапити до команди восьмого класу з бігу. Відкривши конверт, Марлі витягла лист, в якому значилось:
Тілом Марлі пробігли мурахи. Лист було закодовано!
– Ну? – спитав Нік, сідаючи за стіл. – Що там? Від кого?
Марлі не відповіла, але була на сто відсотків упевнена лише в одному: «СГ» – це Сай Гупта.
Ной зазирнув Марлі через плече.
– Не знаю. Якийсь код.
Притиснувши аркуш до грудей, Марлі суворо глянула на братів.
– Марлі, певно, вплуталась у щось незаконне, якщо вимушена спілкуватись із друзями закодованими листами, – припустив Нік.
Ной кивнув, погоджуючись.
– У що ти вплуталася, сестро?
– Хлопці! – мовила мама.
– Припиніть дражнити сестру, – додав тато.
Нік, жартівливо здаючись, підняв руки догори. Ной пересів на місце між Ніком і татом. Поки сім’я снідала, спілкуючись між собою, Марлі схилилась над листом.
До пошуку скарбу містера Самерлінга Марлі й гадки не мала, наскільки весело розгадувати різні головоломки та коди. А також у тому, що в неї це доволі добре виходить. Вона й справді дуже швидко відгадувала різні загадки.
Навіть із прикритим оклюдером оком дівчинка за лічені хвилини розгадала код Сая. Третій рядок його видав. У реченні неправильно були розставлені пробіли.
Задоволена Марлі подумки попереставляла пробіли, розшифрувавши повідомлення:
– Мамо? – піднявши голову, сказала Марлі. – Можна мені піти до будиночка на дереві сьогодні по обіді?
– Самій?
– Ми можемо піти з нею, – запропонував Ной.
– Так. Нам теж цікаво подивитись на цей будиночок, – додав Нік.
Марлі не звернула на братів уваги.
– Я буду не одна, – пояснила вона. – Ісла з Саєм теж туди прийдуть.
– Тоді йди, доню, – сказала мама.
«Так!» – усміхнулась Марлі. Їй було дуже цікаво, про що Сай хоче поговорити.
***
Високий паркан відділяв подвір’я Марлі й містера Самерлінга від лісу, тож дівчинці довелось прямувати до кінця вулиці, щоби без перепон потрапити туди. Спочатку їй із друзями потрібен був GPS, щоб знайти будиночок на дереві. Але згодом вони ходили туди часто, тож дорогу запам’ятали.
Сухе гілля і листя шаруділо під ногами Марлі. Пройшовши дерево з переплетеними стовбурами, дівчинка почала оглядати віття: де ж серед них будиночок на дереві? Аж ось і він!
Підбігши до дерева, вона піднялася мотузковою драбиною і ввела на кодовому замку цифри 1-5-3. Маленькі дверцята відчинились, і Марлі заповзла всередину.
Ісла сиділа біля столу на табуреті-пеньку і розкладала пасьянс. Сая ще не було.
– А я саме думала, коли ж ви з’явитесь, – промовила Ісла, поправляючи обруч із котячими вушками на голові. Вона завжди такі носила. Сьогодні вушка були бірюзові.
– А де Сай? – спитала її Марлі, підвівшись на ноги.
Ісла знизала плечима.
«Дивно», – подумала Марлі, зважаючи на те, що він покликав їх на цю зустріч. Підійшовши до вікна, вона поглянула на ліс. Але марно: перед очима все розпливалось. Дівчинка спробувала зсунути пластир ближче до скроні, але і це не допомогло.
– Не знаєш, про що він хоче поговорити? – спитала Марлі в Ісли.
Ісла заперечно похитала головою.
– Може, зіграємо, поки чекаємо на нього? – запропонувала вона.
– Гаразд, – погодилась Марлі і, повернувши оклюдер на місце, приєдналась до Ісли.
– Як щодо «Божевільних вісімок»? – запитала Ісла, згорнувши пасьянс і перетасовуючи карти.
Через кілька хвилин за дверима почувся шум. Клацнув замок, і до будиночка на дереві заповз Сай.
– Вибачте, я трохи запізнився, – сказав він. – Мені довелось затриматись у літній школі.
– Чому? – спитала Ісла.
Сай скривився.
– Та не будемо про це, – відповів він і, потягнувшись до передньої кишені, дістав звідти невеличкий ліхтарик. – Натомість краще поговорімо ось про це!
– Про ліхтарик? – перепитала Марлі.
– Не просто ліхтарик, – пояснив Сай, умикаючи його. Світло відливало блакитнуватим сяйвом. – Це ультрафіолет. Мій тато користується ним, щоб відрізняти підроблені гроші від справжніх. (Родина Сая мала власний магазин універсальних товарів недалеко звідси.)
– Навіщо ти його приніс? – спитала хлопчика Ісла.
Сай усміхнувся.
– Дякую, що спитала. Пам’ятаєте коробку, яку ми знайшли в схроні? – націлив він ліхтариком на червоний килим посеред кімнати.
– Так, – повільно відповіла Марлі. Чи могли вони забути про металеву коробку, яку знайшли в схроні під підлогою, де лежить цей килим? Хоча в ній небагато було цікавого. Лише записка з дозволом використовувати таємний сховок для власних скарбів і кілька чистих аркушів паперу «Зі столу Гаррі П. Самерлінга».
– Ви колись замислювались, навіщо в коробці лежали чисті аркуші? – спитав Сай.
Марлі не замислювалась. І з виразу обличчя Ісли могла сказати, що подруга не думала про це теж.
– Я гадала, що це залишки паперу від кодів і головоломок містера Самерлінга для нашого полювання за скарбом, – мовила Ісла.
– Можливо, – загадково промовив Сай. – А що як ті аркуші насправді не порожні? Що як на них написано щось невидимим чорнилом?