Офіс міс Лавлейс містився в невеликому цегляному будиночку в центрі Сендфорда. На невеликій вивісці над дверима значилось: «Стелла Лавлейс, адвокатка». Коли Марлі з Іслою та Саєм зайшли всередину, їх привітала жінка з рецепції.
– Чи можемо ми побачитися з міс Лавлейс? – чемно спитала Марлі.
– Пробачте, але пані Лавлейс зараз зайнята, – відповіла жінка, уникаючи дивитися Марлі у вічі. Дівчинка звикла до цього. Дорослі не люблять підтримувати зоровий контакт із дітьми, які носять оклюдер на оці.
– Нічого, ми зачекаємо, – сказав Сай, побарабанивши пальцями по стійці.
– Тут є кілька стільців, – показала Ісла на крісла позаду них.
– Ні, – вставши, сказала жінка. – Пані Лавлейс буде зайнята весь день. Якщо бажаєте записатись на прийом…
Вона не встигла договорити, як двері за нею відчинились.
– Що відбувається? – висунувши голову, спитала міс Лавлейс. Але побачивши Марлі з Іслою та Саєм, усміхнулась.
– Ми дещо вам принесли, – повідомив Сай. – Марлі, покажи.
Відкривши нотатник, Марлі показала міс Лавлейс останню головоломку.
– Тут сказано, що у вас є для нас лист.
– Так, є, – продовжуючи всміхатись, промовила жінка. – Зараз повернусь.
Вона зникла за дверима кабінету і, повернувшись менш ніж за хвилину, передала Іслі звичайний білий конверт і ліхтарик.
– Ось!
– Дякую, – мовила Ісла, здивовано розглядаючи ліхтарик.
– А ліхтарик для чого? – спитав Сай. Але жінка лише всміхнулась у відповідь і повернулася до свого кабінету.
– Здається, нам доведеться самим здогадатися, – сказала Марлі. – Ну що ж, ходімо.
Друзі помирали від цікавості, тож вирішили не повертатись у будиночок на дереві, а замість цього поспішили до лавки в кінці вулиці.
Ісла відкрила конверт, поклавши між собою і Саєм ліхтарик. Хлопчик миттю схопив його і почав роздивлятись, крутячи в різні боки й натискаючи кнопку: увімкне – вимкне, увімкне – вимкне, увімкне – вимкне…
– Не роби так, – сказала Марлі, стиснувши руку хлопчика. – Ти миготиш SOS. Люди подумають, що тобі потрібна допомога!
– Ні-ні, – заперечив Сай. – SOS робиться так.
Хлопчик замиготів ліхтариком: коротко-коротко-коротко, довго-довго-довго, коротко-коротко-коротко.
– А я роблю так, – він знов увімкнув-вимкнув і ще раз увімкнув-вимкнув ліхтарик. – Це інше.
Марлі закотила очі.
– Хочете послухати, що в листі? – спитала Ісла, беручи ще один аркуш «Зі столу Гаррі П. Самерлінга».
– Так, так! – одночасно вигукнули Марлі з Саєм.
Поклавши аркуш на коліна, Ісла зачитала:
– «Отже, любі шукачі скарбів, якщо ви читаєте цього листа, то ви знайшли будиночок на дереві».
– Бо ми непереможні! – перервав її Сай.
– «Ви також відшукали мій таємний схрон усередині, – продовжила Ісла. – І навіть здобули спосіб прочитати послання, написане невидимим чорнилом. Очевидно, я вас недооцінював».
– Так, недооцінювали, – гордо промовив Сай.
Марлі пхнула його ліктем.
– Дай їй завершити.
– «І здогадайтесь що? – продовжила Ісла. – Існує ще один скарб!»
Друзі із захватом перезирнулись.
– «Усе, що знадобиться, ви знайдете в таємній кімнаті мого будинку, що виходить вікнами на місто. Але знайти цю кімнату буде непросто. Один привид охороняє вхід до неї, а інший зберігає ключ. Надважливий ключ. Сподіваюсь, ви не боїтеся привидів? – Ісла зглитнула. – Часу у вас до 25 серпня. Якщо не знайдете таємну кімнату до цього, скарб буде знищено назавжди. Якщо десь застрягнете, згадайте, хто ви є. Це вам допоможе. Нехай щастить! Ваш Гаррі П. Самерлінг».
– Аж не віриться, – промовила Марлі. – Скарб і справді існує.
– І ми шукатимемо його в будинку з привидами, – сказав Сай, потираючи руки.
На обличчі Ісли при слові привиди промайнуло занепокоєння, але швидко змінилось рішучістю.
– Цікаво, що це за скарб, – промовила вона.
– Закладаюся, цього разу це все ж таки будуть гроші, – відповів Сай.
Друзі згадали, куди хотіли витратити гроші зі скарбу минулого разу. Марлі планувала купити на них квиток на літак, щоб відвідати свою подругу Обрі, яка переїхала на початку літа. Але дівчинку не розчарувало те, що замість грошей вони знайшли будиночок на дереві. Марлі й досі сумувала за Обрі, але вже не почувалась такою самотньою, як на початку. Відтоді як стала проводити час із Іслою та Саєм.
Хлопчик зіскочив із лавки.
– Отже, яка наступна підказка? – спитав він.
– Тут нічого немає, – сказала Ісла.
– Як це немає? – перепитала Марлі. Завжди була наступна підказка.
Ісла ще раз уважно роздивилась лист.
– Ми маємо знайти таємну кімнату. І все.
– Так, але знайдемо ми її, коли вирішимо купу різних підказок-головоломок, правильно? – спитав Сай. – Як знайшли будиночок на дереві.
– Не знаю, – сказала Ісла, перевернувши аркуш. З іншого боку він був чистий. – Не бачу жодних підказок чи головоломок.
– Може, міс Лавлейс мала дати нам ще один конверт? – припустив Сай.
Саме так було першого разу: міс Лавлейс зачитала лист від містера Самерлінга, а потім дала їм конверт із першою підказкою, яка привела їх до наступної головоломки.
– Нумо спитаємо її! – вигукнула Марлі, встаючи з лавки.
Ісла передала лист Марлі, яка поклала його до нотатника всередині сумки. Потім вони разом вирушили до офісу міс Лавлейс.
Відчинивши двері, друзі побачили пані Стеллу біля рецепції. Та гортала якісь папери в теці, що лежала перед нею. Але, помітивши їх, швидко закрила її. Коли Марлі з Іслою та Саєм підійшли до стійки, адвокатка, усміхнувшись, промовила:
– Що сталось?
Друзі підштовхували одне одного, намагаючись з’ясувати, хто ж говоритиме. А потім Марлі зважилась:
– Може, ви забули дати нам ще один конверт? – рішуче спитала вона. – Ну, з підказкою-головоломкою?
– Ні, – відповіла міс Лавлейс, провівши руками по волоссю. – Я дала все, що повинна була.
– Ви впевнені? – перепитав Сай.
– На сто відсотків, – підтвердила вона.
Друзі здивовано перезирнулись. І що далі?
– Добре, дякуємо, – відповіла Марлі, їм нічого не залишалось, окрім як піти.
– Отже… – сказала Ісла, коли вони спускалися вниз вулицею. – Може, ми просто підемо до будинку містера Самерлінга і пошукаємо таємну кімнату?
– Можливо, – промовила Марлі. Хоча їй здавалося дивним те, що потрібно було залізти до чужого будинку без дозволу. Їхні батьки, найімовірніше, такого не схвалять.
– Якщо так написано в листі, то нам просто варто це зробити, – сказав Сай, прискорюючись.
Марлі погодилась. Дивно це чи ні, але їм потрібно було знайти таємну кімнату в будинку містера Самерлінга. Їм необхідно знайти новий скарб.
– Зачекайте, – Ісла зупинилась. – А як ми потрапимо всередину?
Марлі теж зупинилась.
– Гарне запитання, – сказала вона, чухаючи потилицю. У них був ключ від воріт, що вели на подвір’я будинку містера Самерлінга, який вони знайшли минулого разу, під час полювання за скарбом. Але ключа від будинку в них не було. Як вони туди потраплять?
– Розберімося на місці, – нетерпляче мовив Сай. – Ходімо!
Марлі з Іслою здивовано перезирнулись. Урешті Марлі знизала плечима. Може, вони і справді зметикують усе на місці.
– Гаразд, але спочатку зайдемо до Марлі сказати батькам, куди намірилися йти, – запропонувала Ісла.
– Добре, – погодився Сай.
Друзі йшли собі далі, але через кілька кроків у Марлі з’явилось дивне відчуття, що за ними хтось спостерігає. Озирнувшись, дівчинка побачила жінку з коляскою та двох чоловіків у костюмах, із кавою в руках. Ніхто з них, здається, на них не дивився.
Але що далі вони йшли, то більше це відчуття зростало. Марлі тільки й знала, що зупинялася й приглядалась.
– У чому річ, Марлі? – спитала її Ісла, коли дівчинка обернулася втретє. – Чому ти весь час озираєшся?
– Не знаю, – відповіла Марлі. – Таке відчуття, що за нами хтось стежить.
– Хто? – спитала Ісла.
– Не знаю.
Сай роззирнувся навсібіч.
– Я нікого не бачу.
– І я теж, – сказала Ісла.
Марлі розуміла, що в друзів зір кращий, ніж у неї, тому якщо вони сказали, що нікого не бачать, то нікого й немає.
– Не звертайте уваги. Ходімо, – врешті-решт промовила вона.