– Чого ви хочете? – спитала мама Марлі, відкинувшись на спинку стільця за робочим столом, не відводячи погляду від доньки та її друзів. – Ні, ні і ще раз ні. Ви не ходитимете до будинку містера Самерлінга самі.
Марлі не здивувалась.
– Але він так хотів. Бачиш? – показала вона мамі листа, що дала їм міс Лавлейс, і затримувала подих, поки та його читала.
Ісла з Саєм вимальовували щось носаками чобіт на підлозі, уникаючи зустрічатись поглядом із мамою Марлі. Вони точно знали: якщо хоча б один із батьків погодиться, то інші, найімовірніше, теж.
– Ну не знаю, люба… – віддала листа мама.
– Ти ж завжди говорила, що містер Самерлінг був вигадливим, – мовила Марлі. – Казала, що він дивний, але хороший. Лист це тільки підтверджує!
Мама схилила голову набік. Це означало, що вона розмірковує.
– Будь ласка, мамо, – благала Марлі.
– Будь ласка, місіс Дівер! – підключилися Сай з Іслою.
Мама зітхнула.
– Нумо ви підете перекусите, а я зателефоную вашим батькам і спитаю, що вони думають із цього приводу, – сказала вона, потягнувшись до телефона на столі.
Друзі попрямували на кухню. Марлі роздала всім по йогурту. Їли вони стоячи.
– Наші батьки ніколи не дозволять нам залізти до будинку містера Самерлінга, – журилась Ісла.
– Це вони можуть, – похмуро погодився Сай.
Марлі мовчала. Тепер, коли вони дізнались, що існує ще один скарб, батьки мають дозволити їм зайнятися його пошуком. Просто мусять!
Тільки-но діти допили йогурт, до кухні зайшла мама Марлі.
– Дві години, – сказала вона. – Ви маєте повернутись через дві години. І поводьтеся добре, поки будете там.
Підскочивши, діти дали одне одному п’ять.
– Дякую, мамо! – обійняла її Марлі. А потім друзі попрямували до будинку сусіда.
Високий живопліт і чорний кований паркан оточували ділянку містера Самерлінга. Зарослим подвір’ям був розкиданий різноманітний мотлох: стара техніка, діряві шини і таке інше. Вицвілий жовтий будинок мав широкий ґанок і квадратну вежу, що височіла над деревами.
Зараз друзі стояли біля замкнених воріт.
Коли тут жив містер Самерлінг, ті ніколи не зачинялись, ба більше на замок. Але тепер усе змінилось. Витягнувши з сумки ключик, Марлі вставила його в отвір унизу. Замок клацнув.
– Ви колись були в будинку містера Самерлінга? – спитав Сай, крокуючи подвір’ям.
– Ні, – заперечно похитала головою Ісла.
Марлі теж ніколи там не бувала, але їй було дуже цікаво, як виглядає будинок усередині, особливо кімната, над якою є башта.
– Цікаво, що сталося з будинком містера Самерлінга, коли він… ну… ви зрозуміли… – не змогла вимовити Ісла останнє слово вголос.
Марлі згадала, як у день оголошення заповіту Джей Самерлінг спитав міс Лавлейс про долю будинку. Джей вважав, що той дістанеться йому, але міс Лавлейс не була в цьому так упевнена. Адвокатка мала інші листи від містера Самерлінга, але відмовилась відкривати їх, сказавши, що є певні вказівки щодо того, коли ці листи мають бути відкриті, і вона збирається дотримувати інструкцій.
– Ви справді вважаєте, що містер Самерлінг помер? – спитав Сай.
– Що? – шоковано перепитала Марлі.
– Звісно, – сказала Ісла. – Саме тому міс Лавлейс оголошувала його заповіт.
– Ну, не знаю, – промовив Сай, підіймаючись ґанковими сходами. – Його тіла так і не знайшли. Задумайтесь, ми тільки-но завершили пошук першого скарбу. Коли б містер Самерлінг устиг усе це влаштувати? Перед своєю останньою поїздкою за скарбами? Навіщо йому це робити? Він же не міг знати, що не повернеться.
Марлі зупинилась на півдорозі. Раніше вона про це не думала.
– Може, все це влаштувала пані Лавлейс, – припустила Ісла. – Містер Самерлінг, напевно, залишив якісь вказівки.
– Коли ми починали пошуки, міс Лавлейс сказала нам і нашим батькам, що не знає, що саме ми знайдемо наприкінці, пам’ятаєш? – нагадала Марлі. – Тоді як вона могла сховати останню підказку в схроні будиночка?
– І правда, – погодився Сай, вочевидь радіючи, що Марлі на його боці.
Здається, Ісла трохи зблідла.
– Гаразд, тоді де весь цей час був містер Самерлінг, якщо не помер? – спитала вона.
– Можливо, там, – показав Сай на будинок. – Вірогідно, він чекає, що ми його знайдемо!
Ісла зблідла ще більше, коли Сай підійшов до дверей і потягнув за ручку.
– Зачинено, – насупився він.
– Не думаю, що потрібен ключ, – сказала Марлі, підійшовши ближче. – Бачите? Це електронна клавіатура. Нам потрібна комбінація, схожа на код у нашому будиночку на дереві.
Але на відміну від замка на їхньому будиночку, тут потрібна була комбінація з літер, а не цифрова.
– Можна спробувати просто подзвонити, – запропонувала Ісла й одразу натиснула на кнопку дверного дзвінка.
Десь вдалині пролунав звук, схожий на бій дідового годинника. Вони намагалися зазирнути всередину крізь вікна, але не змогли розгледіти нічого, окрім темряви.
До дверей ніхто не підходив.
– Можливо, комбінація прихована в іще одному листі? – припустила Ісла. – Як фраза «Знайдіть Те» в листі з таємного сховку.
Марлі витягла листа з сумки, і друзі схилили голови над ним. Обруч Ісли з котячими вушками звалився вниз – дівчинці довелось його піднімати.
– Не бачу нічого дивного в листі, жодних чудернацьких слів чи літер, – зауважила Марлі.
– Ми застрягли, – пробурчав Сай, почавши ходити ґанком сюди-туди.
– Чекайте, ось воно! – вказала Ісла на слово застрягнете в листі, – «Якщо десь…
– …застрягнете, – почала читати разом із подругою Марлі, – згадайте, хто ви є. Це вам допоможе».
Сай обернувся.
– Через двері? – коротко усміхнувся хлопчик. – Добре, містере С.! Тож хто ми? Сай, Марлі й Ісла. Але хтозна, у якому порядку він закодував наші імена?
– Не думаю, що комбінація – це наші імена, – заперечила Марлі. – Подивіться, з чого починається лист: любі…
– …шукачі скарбів, – доповнила Ісла.
– А-а-а, – мовив Сай і, підійшовши до клавіатури, почав вводити:
ШУКАЧ.
На літері «Ч» пристрій загудів, а в куті з’явився червоний хрестик.
– Неправильно? – здивувалася Марлі.
– Може, ти пропустив літеру, – припустила Ісла. – Спробуй ще.
Сай натиснув: Ш У К А Ч.
Бз-з-з!
– Гр-р-р! – тупнув ногою Сай, а потім спробував ще раз: ШУКАЧ.
Бз-з-з!
– Гаразд, припини, – сказала Марлі, заспокійливо поклавши руку хлопчику на плече. – Це точно неправильно.
– Спробуй наші імена, – запропонувала Ісла.
Сай почав вводити: С А Й… М А…
Бз-з-з!
Потім: С А Й І С.
Бз-з-з!
А потім: І С Л А… С…
Бз-з-з!
– Стій, – сказала Марлі. – Він завжди гудить після того, як ти натискаєш певну кількість літер.
– Гей, а ти маєш рацію, – погодилась Ісла. – Скільки літер?
Дівчинка почала рахувати на пальцях, поки Сай натискав: МАРЛІ.
Бз-з-з!
– П’ять, – мовив Сай. – Отже, яким словом із п’яти літер нас можна назвати?
– О, я знаю! – вигукнула Марлі. – Ну ж бо спробую.
Сай відійшов, а Марлі почала вводити:
ДРУЗІ.
На клавіатурі з’явилась зелена галочка, і двері розблокувались.
