– Агов? – гукнула Ісла. – Тут хтось є? Один за одним друзі увійшли до будинку.
– Думаю, ми тут самі, – сказала Марлі, зачиняючи за собою двері.
Праворуч від них була вітальня. Через широкі червоні оксамитові завіси, що закривали вікна, кімната здавалася темною і похмурою. Ліворуч виднілись сходи на другий поверх. Довгий коридор перед ними вів до просторої кухні.
– Сам на сам із привидами, – моторошно сказав Сай, захитавши руками.
Ісла суворо глянула на нього.
– Що? – перепитав Сай. – Так було сказано в листі. Правильно, Марлі? Один привид охороняє вхід до таємної кімнати, а інший зберігає ключ.
– Надважливий ключ, – драматично додала Марлі. Цей рядок викликав у неї усмішку.
Друзі попрямували до темної вітальні. Електричний камін на одній зі стін оточували численні запорошені полиці з книжками. Біля вікна стояв бордовий диван. На столику в кутку лежала незавершена гра «Ерудит».
Ісла натиснула вимикач на стіні, але світла не було.
– Може, спробувати торшер? – запропонувала Марлі і, підійшовши, потягла за ланцюжок. Але торшер не засвітився теж. – Здається, електрику вимкнули.
– Схоже на те, – погодилась Ісла.
– Добре, що міс Лавлейс дала нам ліхтарик, – сказав Сай, поплескавши по бічній кишені штанів.
– Так, дуже добре, – погодилася Марлі. У кімнаті панувала не повна темрява: крізь штори потрапляло сонячне світло, тому ліхтарик їм був поки що не потрібен.
– Бачите якісь таємні кімнати? – спитав Сай, протискуючись за високим червоним кріслом біля каміна. Хлопчик, швидко оглянувши книжкові полиці, попрямував до наступної кімнати.
– Ми маємо залишатися разом, – гукнула йому навздогін Ісла.
Але Сай не повернувся.
Марлі зітхнула. Сай завжди все робить по-своєму.
Дівчата прослідували за ним до кімнати, яка виявилась їдальнею. Тут було значно світліше. Крізь білувато-жовті мережані завіси потрапляло значно більше сонячного світла. Посередині стояв великий стіл із вісьмома стільцями; невеличка шафа з химерним посудом вбудована в стіну, і мапа острова – навпроти.
Марлі подобалися мапи, тому вона підійшла роздивитися її ближче. Та була вкрита павутинням, дівчинка зняла її, щоб не заважала.
Угорі намальованої від руки мапи значилось: «Острів Літо».
«Ніколи про такий не чула», – подумала Марлі.
На острові були намальовані дерева, пагорби й озеро чи ставок посередині. Можливо, це одне з тих місць, де містер Самерлінг шукав скарби?
– Гей, погляньте-но на цю дивну кухню, – покликав дівчаток Сай із сусідньої кімнати.
Марлі озирнулась і побачила, що зник не тільки Сай, а й Ісла теж. Дівчинка поспішила до друзів.
– О, вау! – здивувалась вона, потрапивши на кухню і побачивши чорно-білу плитку на підлозі. Від картатого візерунку в неї запаморочилось у голові.
Але зовсім не це справляло таке дивне враження, а те, наскільки все було старомодним. Марлі ніколи раніше не бачила таких давніх плити й холодильника. Не було посуду в мийці. І нічого не стояло на полицях. Однотонні світлі завіси закривали вікна. Складалось враження, що цією кухнею ніхто ніколи не користувався.
Окрім задніх дверей, за холодильником тут були ще одні невеличкі дверцята. Коли Сай їх відчинив, виявилось, що то просто комора. У ній стояла вівсяна крупа та кілька банок консервів. І все.
– Ходімо подивимось, що нагорі, – запропонував Сай. Діти завернули за ріг і почали підійматися сходами.
Урешті вони опинились у коридорі з п’ятьма зачиненими дверима.
– Поглянемо, що за дверима номер один, – сказав Сай, відчиняючи перші ліпші.
– Спальня, – повідомила Ісла.
Наступна кімната виявилась ванною. За нею – ще дві спальні. Залишились останні двері в кінці. Марлі потягнула за ручку.
Зачинено.
Але на відміну від вхідних дверей, ці потребували звичайного ключа.
– Б’юсь об заклад, це і є наша таємна кімната, – запевнив Сай.
– Ну, не знаю, – із сумнівом озвалася Марлі. – Вона просто зачинена, а не таємна.
Сай опустився на коліна і спробував зазирнути під двері.
– Видно щось? – спитала Ісла.
– Ні, – розчаровано відповів він.
– Уважніше роздивімося спальні, – запропонувала Марлі, попрямувавши до кімнати з жовтими стінами. Там було тільки ліжко, застелене білим покривалом, і звичайний коричневий комод. У ньому й на стінах не було нічого. У шафі – теж порожньо. У Марлі склалось враження, що цією кімнатою користувались ще рідше, ніж кухнею.
– Ісло? Саю? – повернувшись до коридору, покликала друзів Марлі. – Ви де?
– Тут, – відізвалась Ісла, вийшовши зі спальні навпроти. – Там нічого цікавого.
Піднявшись навшпиньки, Марлі оглянула протилежну кімнату. Та не дуже відрізнялась від приміщення, з якого дівчина тільки-но вийшла, лише покривало було блакитне, а стіни та комод – білі. Коли вони проходили повз ванну кімнату, увагу Марлі привернули невеличкі квадратні двері. Дівчинка вирішила поглянути, але виявилось, що там стоїть кошик для одягу.
– Куди подівся Сай? – спитала Марлі, повернувшись до Ісли.
Дівчинка знизала плечима.
– Можливо, знайшов щось в останній спальні?
Єдина кімната, в якій Марлі з Іслою ще не були, – це спальня, що містилася найближче до сходів. Зазирнувши в неї, вони побачили таку ж просту кімнату, як інші, тільки стіни були зелені, а покривало – біле.
Сая ніде не було.
– Саю! – цього разу голосніше покликала хлопчика Марлі. – Де ти?
Сай не відгукнувся.
У Марлі з’явилось дуже погане передчуття.