Діти застигли.
– Хто це? – спитала Марлі, стискаючи поруччя.
Хай хто б це був, у двері задзвонили знову. Потім постукали.
– Відповідати будемо? – спитав Сай.
– Спочатку подивімося, хто там, – запропонувала Ісла.
Діти тихенько підкралися до дверей. Марлі трохи зсунула оклюдер із лінзи окулярів. На неї зиркнули злі зелені очі.
– Це Джей Самерлінг! – ледве дихаючи, промовила дівчинка.
– Я знаю, що ви там, – прогарчав Джей. – Відчиніть двері!
Джей знову стукнув по них.
Марлі відсахнулась, її серце калатало майже з такою ж силою, як кулак Джея по дверях.
– Він не повинен знати код, – сказала вона.
– Гаразд. Тоді просто не відчинятимемо, – рішуче заявила Ісла.
Марлі була повністю з нею згодна.
– Піду перевірю, чи зачинені задні двері. Ми ж не хочемо, щоб він підкрався до нас із тилу, – зауважив Сай.
Хлопчик зник у коридорі.
– Це, діточки, називається вторгнення! – прокричав Джей. – Відчиніть зараз же, або я викличу поліцію!
– Уперед! – не стрималась Марлі. – Це не вторгнення. Нам дозволено тут бути. А тобі?
– Ш-ш-ш! – зашипіла Ісла, хапаючи подругу за руку. З круглими від жаху очима вона додала: – Не розмовляй із ним!
– Він і так знає, що ми тут, – пояснила Марлі. – Певно, слідкував за нами, можливо, навіть від самого офісу міс Лавлейс.
Ось чому дівчинка всю дорогу відчувала на собі неприємний погляд. Найімовірніше, то був Джей.
Хай як дивно, але Марлі не злякалась. Принаймні не була так нажахана, як Ісла. Можливо, тому, що знала: її мама неподалік, у сусідньому будинку.
– Хай що б ви знайшли в цьому домі, належатиме воно не вам, а мені! Почули? – прокричав Джей, не припиняючи стукати у двері.
Марлі з Іслою перезирнулись: «А що, на його думку, ми маємо знайти в цьому будинку?»
Нарешті грюкання припинилось. Кроки віддалились, а потім у вікні вітальні промайнула тінь.
– Ой-ой! Він збирається зайти крізь задні двері? – прошепотіла Марлі. Вони з Іслою стояли, боячись поворухнутися.
– Сподіваюсь, Сай їх зачинив, – прошепотіла Ісла у відповідь.
Але хлопчик і досі не повернувся.
– Сай? – покликала Марлі настільки голосно, наскільки наважилась. – Де ти? Задні двері зачинені?
Відповіді не було.
– Може, він нас не чує? – припустила Ісла.
Ісла з Марлі повільно рушили коридором до кухні. Загриміли задні двері, потім пролунав стукіт.
Застигши, Марлі вхопила Іслу за руку. Серце билося вже десь у горлі.
Але ніхто не зайшов.
Урешті-решт стукіт припинився – у будинку стало тихо.
– Він пішов? – прошепотіла Ісла.
– Не знаю, – так само тихо відповіла Марлі.
Дівчатка просувалися коридором, притиснувшись до стіни. Але коли дістались кухні, Сая там не побачили.
– Де він? – спитала Ісла, ледве ворушачи губами.
Відпустивши руку Ісли, Марлі повільно підійшла до задніх дверей і притислась до них вухом. Потім зовсім трохи відсунула завісу, щоб мати змогу оглянути подвір’я.
Там нікого не було.
– Гадаю, Джей пішов, – полегшено мовила Марлі. – Але де Сай?
Марлі з Іслою, знову взявшись за руки, рушили до їдальні. Там хлопчика теж не було. Потім до вітальні. І тут нікого.
– Чому він просто не може залишатись на одному місці! – пробурчала Марлі.
– Бо це Сай, – кинула Ісла.
Погодившись, Марлі кивнула. Саме тому. Раптом дівчинка побачила електричний камін. Дивно. Дрова світились!
– Ісло, – мовила Марлі, не зводячи очей із каміна. – Камін був увімкнений, коли ми заходили сюди першого разу?
Повернувшись, Ісла почала накручувати пасмо волосся на палець.
– Ні, – сказала вона, похитавши головою. – Хто міг його увімкнути?
– Сай? – припустила Марлі. Принаймні вона сподівалась на те, що це був саме він. Бо якщо це не він, то хто?
Підійшовши до каміна, дівчинка уважно оглянула кожну цеглинку.
– Ага! – сказала вона, помітивши невеличку кнопку між двома цеглинами. – Закладаюсь, це і є вимикач.
Марлі натиснула на нього, і камін згас. Їй аж полегшало.
Але секунд через тридцять камін знову загорівся.
Сам по собі.