– Дивно, – сказала Марлі, не зводячи погляду з каміна.
Ісла знову його вимкнула. Але той знову загорівся сам собою. А потім заблимав.
Блим-блим-блим! Блим!.. Блим!.. Блим!.. Блим-блим-блим!
– Ц-це привид? – затинаючись, спитала Ісла.
Один охороняє вхід, а інший зберігає ключ.
«У будинку містера Самерлінга і справді мешкають привиди? – здивовано подумала Марлі. – Справжні привиди?»
Марлі не зовсім вірила в примар. Але це… було дивно.
«Що тут відбувається?»
– Мені це не подобається, – сказала Ісла, відступаючи від каміна. – Ходімо знайдемо Сая і забираймося геть.
Обернувшись, дівчинка попрямувала до вхідних дверей. Але Марлі не могла піти. Не зараз.
Блим-блим-блим! Блим!.. Блим!.. Блим!.. Блим-блим-блим!
– Гей, у миготінні є певна закономірність, – гукнула подругу Марлі.
Ісла повернулась. Примружившись, вона підійшла ближче.
– Так, ти маєш рацію. Це код.
Блим-блим-блим! Блим!.. Блим!.. Блим!.. Блим-блим-блим!
– Короткий-короткий-короткий! ДОВГИЙ-ДОВГИЙ-ДОВГИЙ! Короткий-короткий-короткий! – Ісла глянула на Марлі. – SOS азбукою Морзе!
– Не думаю, що це привид блимає світлом у каміні, – промовила Марлі.
– Це Сай! – вигукнула Ісла. – Він у біді!
– Але де він? – спитала Марлі. – І як блимає світлом у каміні?
Останній раз вони бачили Сая в коридорі, коли той попрямував зачиняти задні двері. Але куди подівся після цього?
Блим-блим-блим! Блим!.. Блим!.. Блим!.. Блим-блим-блим!
– Саю! – постукала Ісла по цеглі над каміном. – Це ти? Ти нас чуєш? – спитала вона і, повернувшись до Марлі, продовжила: – Може, він знайшов таємну кімнату? Тоді вона десь тут?
Марлі вже уважно оглядала цеглу. Можливо, окрім перемикача, який вмикає-вимикає камін, є ще один? Чи важіль? Чи ще кнопка під цеглою?
Дівчатка натискали на кожну цеглину біля каміна. Кожну, до якої змогли дотягнутися. Але, здавалось, жодна не спрацювала.
Марлі втомлено потерла око. Вона більше не бачила жодних вимикачів чи важелів. Але камін продовжував блимати: короткий-короткий-короткий! ДОВГИЙ-ДОВГИЙ-ДОВГИЙ! Короткий-короткий-короткий!
– Ой-ой! – мовила Ісла, коли стіна разом із підлогою й каміном почала рухатись.
– Що це? – вигукнула Марлі, глянувши на підлогу, що рухалась під ногами. За секунду вони з Іслою опинились в іншій кімнаті.
Темній кімнаті.
В обличчя їм світив ліхтарик. Від яскравого світла Марлі прикрила рукою око з наполовину знятим оклюдером.
– Нарешті! – мовив Сай.
– Сай? – одночасно вигукнули Марлі з Іслою.
– Де ми? – кліпнула очима Марлі. – І, будь ласка, прибери ліхтарик. Ти світиш мені просто в око.
Сай опустив ліхтарик, який тепер освітив сіру бетонну підлогу.
– Ми в таємній кімнаті, – пояснив він.
– Таємна кімната? – перепитала Ісла.
– Зі скарбом? – радісно спитала Марлі.
«Ми нарешті знайшли його?»
– Ні, – відповів Сай. – Принаймні я так не думаю. Озирніться. Вона не виходить вікнами на місто.
Він освітив голі бетонні стіни. У кімнаті було абсолютно порожньо.
– Що це за кімната? – спитала Марлі, оглядаючи все довкола. Це було невеличке приміщення. Десь удвічі менше за спальні на другому поверсі. – Як ми сюди потрапили?
– Не знаю, дівчатка, як потрапили сюди ви, але я знайшов кнопку на краю книжкової полиці, – пояснив Сай.
– Я теж! – вигукнула Ісла. – Щось схоже на дверний дзвінок. Прикріплена з нижнього боку на одній із книжкових полиць.
– Так! – погодився Сай. – Упевнившись, що задні двері зачинені, я повертався через вітальню, як раптом побачив у вікні Джея, тож швиденько пригнувся. Саме тоді й побачив кнопку. Мені було цікаво, що це, тому й натиснув на неї.
– Я теж, – зізналась Ісла.
Марлі здивовано перепитала:
– Ти натиснула кнопку з цікавості?
Ісла не та людина, що буде натискати якісь незрозумілі кнопки, якщо не знає, до чого це може призвести.
Ісла трохи насупилась.
– Чому ти не сказав нам, що ти тут? – спитала вона в Сая. – Чому не відповідав, коли ми тебе кликали? І чому просто не вийшов?
– Я не чув, що ви мене кликали, – сказав Сай. – А ви чули, що я вас кликав?
– Ти нас кликав? – перепитала Марлі.
– Так! Я міг бачити вас крізь камін, якщо трохи нахилитися. Він двосторонній, бачите? – Сай направив промінь ліхтарика на електричні колоди. – Я кричав і стукав по склу, але ви не відповідали. Це, певно, звуконепроникна кімната.
– Дивно, – сказала Марлі. – Навіщо містерові Самерлінгу таємна звуконепроникна кімната за каміном?
– Щоб зберігати скарби? – припустила Ісла.
– Але тут немає ніякого скарбу. Тут взагалі нічого немає, – сказав Сай. – Навіть кнопки, яка повернула б нас до вітальні.
– Що?! – одночасно вигукнули Марлі з Іслою. – На цьому боці немає кнопки на стіні?
Сай заперечно похитав головою.
– Єдина кнопка, яку я знайшов, – це камінний перемикач. Ось чому я почав блимати SOS. Сподівався, що ви це побачите і знайдете мене.
– Тут має бути ще одна кнопка, – сказала Марлі, обмацуючи бетонну стіну.
– Не думаю, – сказав Сай. – Або ти маєш стояти поруч із каміном, коли хтось натискає кнопку. Бачиш? Це та частина підлоги, що рухається.
Хлопчик освітив ліхтариком півколо перед каміном. Між ним і рештою підлоги був невеличкий розрив.
Ісла зайшла на півколо.
– Отже, що нам робити? – спитала вона. – Стояти тут, доки хтось не прийде, не натисне кнопку і не випустить нас звідси?
Сай пирхнув.
– Коли це трапиться? – спитав він. – Ми замкнули всі двері, пам’ятаєте? І навіть якщо хтось і зайде, як дізнається про кнопку? Хто ще знає про цю таємну кімнату?
– Шкода, що в нас немає мобільних телефонів, – пробурмотіла Марлі, підпираючи плечем стіну. – Ми могли б комусь зателефонувати і попросити про допомогу.
Але їхні батьки не дозволяли їм користуватися телефонами, поки вони не перейдуть до середньої школи.
– Тут, найімовірніше, немає зв’язку, – припустила Ісла. – І навіщо я натиснула ту кнопку? Що нам тепер робити?