– Звідси має бути вихід, – сказала Марлі, озираючись довкола. Але в темряві майже нічого не було видно. – Посвіти ліхтариком, Саю.
– Я вже робив це. І не раз. Повірте, – втомлено сказав Сай, але все ж посвітив ліхтариком довкола.
Марлі схрестила руки на грудях.
– Містер Самерлінг мешкав один, – нагадала вона всім. – Як він вибирався звідси, якщо єдина кнопка була з іншого боку кімнати?
– Гарне запитання, – сказала Ісла. – Потрібно як слід оглянути тут усе. Перевірити кожен куточок.
Вони з Марлі попрямували вздовж стіни, обмацуючи долонями бетонні стіни.
Сай намагався освічувати їм шлях, але Марлі однаково ледь не впала, через щось перечепившись.
– Обережніше, – промовила Ісла, яка встигла вхопити подругу за руку. – Усе гаразд?
– Так, – хитнувшись, сказала Марлі. – Що це? – вона пхнула ногою металеві пластини, що стирчали над підлогою.
Сай підсвітив місце ліхтариком, і друзі з подивом побачили іржавий квадрат, трохи більший за квадратики для гри в класики, із ручкою посередині, яка, на превеликий подив Марлі, напрочуд легко піддалась.
– Двері! – полегшено видихнула Ісла. А під дверима виднілись сходи, що зникали в темряві.
– Тож чого ми чекаємо? – спитав Сай і, підійшовши, ступив на верхню сходинку.
Поки Марлі з Іслою обережно прямували за ним, Сай спустився на кілька сходинок униз і спробував освітити подальший шлях. Але нічого нового вони не побачили.
– Будемо зачиняти за собою двері? – спитала Ісла, тримаючись за стіну, щоб не впасти.
– Так, зачиняй, – відповіла Марлі, і вони з подругою обережно потягли на себе двері, поки Сай підсвічував їм ліхтариком.
– Гей, погляньте-но, із цього боку є замок, – сказав Сай, націливши на нього ліхтарик. Піднявшись, хлопчик протиснувся між Марлі й Іслою і посунув замок.
– Не думаю, що це гарна ідея, – зауважила Марлі.
– А чому ні? – спитав Сай. – Якщо знадобиться, ми зможемо його відчинити.
– Тільки якщо знову не застрягнемо в тій кімнаті, – пояснила Марлі, вказавши на двері.
– Цього більше не трапиться, – відповів Сай. – Ми знаємо, як туди потрапили. Я більше не натискатиму на ту кнопку.
– І я, – додала Ісла.
Марлі було трохи заздрісно, що Ісла з Саєм обоє змогли знайти кнопку – дуже важливу, – якої вона не побачила.
«Дурні очі», – подумала вона про себе, йдучи за Саєм темним коридором.
– Ну що ж, нумо подивимось, куди він нас приведе, – сказав Сай. Його голос луною відбився від стін.
Ісла поклала руки на плечі Марлі, яка своєю чергою поклала руки на плечі Сая. Вони пробиралися тунелем повільно, освітлюючи шлях попереду.
– Можете уявити, що було б, якби ми опинились тут без ліхтарика? – спитала Ісла над самим вухом Марлі.
– А навіщо уявляти? Подивімось!
Сай вимкнув ліхтарик – і все довкола занурилось у темряву.
– САЮ! – у два голоси вигукнули дівчатка.
Марлі ляснула його по руці, і хлопчик увімкнув ліхтарик.
– Жартую, – сказав він.
Друзі вперто продовжували йти, тримаючи одне одного за плечі.
– Цікаво, для чого призначений цей тунель? – роздумувала вголос Ісла. – Тут же нічого немає.
– Можливо, це секретний хід до таємної кімнати, – припустив Сай.
– Ми ж тільки-но вийшли з таємної кімнати, – сказала Марлі.
– Так, але ця кімната не виходила вікнами на місто, тож має бути ще одна, – пояснив Сай.
– Ми в підвалі. Тут не буде кімнати з видом на місто, – заперечила Ісла.
– Але, здається, ми зараз піднімемось, – сказав Сай. – Бачите?
Хлопчик освітив ліхтариком спіральні металеві сходи.
– А Сай, певно, має рацію. Цей тунель може бути секретним проходом до кімнати, яку ми шукаємо, – захоплено мовила Марлі, почавши підійматися.
Але сходи все не скінчувались і не скінчувались. Поворот за поворотом.
– Ми вже, мабуть, на третьому поверсі, – припустив Сай, зупиняючись перевести дух.
– Тут немає третього поверху, – заперечила Марлі.
– Ти впевнена? – спитав дівчинку Сай, швидко зиркнувши на неї з-за плеча.
Марлі на секунду замислилась. Вони не бачили сходів на третій поверх, коли були на другому. Але будинок містера Самерлінга точно був із баштою. А де вона? І як туди дістатись?
– Гаразд…
Добре, Марлі не була впевнена, що в будинку містера Самерлінга немає третього поверху. Взагалі коли йшлося про містера Самерлінга, Марлі не могла бути в чомусь впевненою.
Друзі продовжили підійматись. Усе вище і вище. Промінь ліхтарика хаотично ковзав по стінах.
– Щ-що це? – спитала Ісла, вхопивши Марлі за руку.
Марлі міцніше стиснула поруччя.
– Де? – перепитала вона, вдивляючись у темряву. Дівчинка чула пульс у долоні Ісли, що тримала, але не могла зрозуміти, про що говорить подруга.
Ісла трохи послабила захват.
– Я-я не знаю, – затинаючись, промовила вона. – На якусь мить мені здалося, що там п-привид.
– Гей? – покликав їх Сай, освітлюючи ліхтариком сходи.
– Ось знову! – вказала Ісла пальцем кудись на стіну.
Промінь ліхтарика повільно рухався туди й назад, доки не зупинився на картині, що висіла на одній зі стін. На малюнку було зображено розлючену жінку-примару.
– Хух… Дивне місце для картини, – вимовив Сай, за два кроки зупинившись перед нею.
Марлі з Іслою підійшли ближче до хлопчика.
Ісла скривилась.
– Яка вона моторошна… Можливо, через це її тут і повісили, – припустила Марлі. – Щоб ніхто не дивився.
– Ми майже піднялись, – освітив Сай зачинені двері над ними. – Ходімо.
– Закладаюсь, вони замкнені, – промовила Ісла.
– У нас є ключ, забула? – сказав Сай, поплескуючи передню кишеню штанів. – Надважливий ключ зі словника! – Хлопчик швидко піднявся і звернувся до дівчат: – Але здогадайтесь що? Він нам не знадобиться.
Сай відчинив двері. Друзі знов опинились на другому поверсі будинку.
– Гей, та це ж двері, в які ми не могли потрапити, – сказала Ісла, вийшовши останньою.
Двері зачинились. Марлі смикнула ручку. Знову замкнено.
– Тепер не зможемо повернутися, – сказала вона.
