– А може, й зможемо, – промовив Сай. – Тримай-но.
Він вручив ліхтарик Марлі, потім засунув руку в кишеню і витягнув звідти ключ, що вони здобули зі словника. Вставив його в замок і повернув. Коли двері відчинились, хлопчик вигукнув: «Вуаля!»
– Ну тоді добре, – задоволено сказала Марлі. Нарешті хоч щось пішло так, як було потрібно їм.
Притримавши двері на кілька секунд, Сай повільно зачинив їх.
– Звісно, чудово, що ми знаємо, що робити з ключем, але в мене таке відчуття, що ми повернулись туди, звідки починали, – зауважила Ісла, притулившись до стіни. – Немає сумніву в тому, що ми знайшли таємну кімнату, але в ній не було скарбу, ба більше, виду на місто. У нас є ключ, але взяли ми його не в примари. У нас є перелік двобуквених і трибуквених слів зі словника ерудита, але не маємо жодного уявлення, що з ними робити. Ми взагалі на правильному шляху?
– Я б не сказала, що ми повернулись до початку, – сказала Марлі, хоч і прекрасно розуміла, чому розчарована Ісла. – Гадаю, усе, що ми знайшли, має значення. Ми просто не знаємо, як це поєднати, – продовжила вона, вимкнувши ліхтарик.
– Гайда спустимось і ще раз спробуємо все обміркувати, – запропонував Сай, забираючи в Марлі ліхтарик і повертаючи ключ у кишеню.
– Гаразд, – погодилась Ісла, і друзі рушили коридором.
Та, дійшовши до сходів, Марлі різко зупинилась.
– Вау! Тільки погляньте, – промовила вона, розглядаючи величезну картину на стіні навпроти.
На малюнку була зображена дівчинка в старомодній блакитній сукні. Вона милувалася своїм відбиттям на повний зріст у дзеркалі. На картині також був привид. Дівчинка-примара зависла між живою дівчинкою та її відбиттям у дзеркалі. Але дивилась вона не на неї. Складалось враження, що вона дивиться на Іслу з Саєм та Марлі.
– Містеру Самерлінгу, здається, подобались картини з привидами, чи не так? – припустила Ісла, накручуючи пасмо волосся на палець.
– Схоже на те, – погодився Сай. – Але бачите, куди дивиться ця дівчинка-примара.
– На нас? – спитала Марлі.
– Ні-ні, – заперечно похитав головою Сай. – Вона дивиться на двері, з яких ми тільки-но вийшли. Складається враження, що вона їх охороняє, – вказав він на малюнок.
Марлі підійшла ближче до малюнка.
– А знаєш що? Ти маєш рацію, – сказала вона, переводячи погляд із картини на двері. – Можливо, містер Самерлінг мав на увазі не справжніх привидів, коли писав «один привид охороняє вхід до неї, а інший зберігає ключ». Можливо, йшлося про картини.
– Ця охороняє вхід, – сказав Сай. – А та, що всередині, – показав він на зачинені двері, – зберігає надважливий ключ.
– Але в нас уже є надважливий ключ, – зауважила Ісла.
– Так, у нас є ключ, – сказала Марлі. – Можливо, є ще один ключ, схований за іншою картиною. Певно, саме тому містер Самерлінг додав слово «надважливий».
– І можливо, саме той ключ приведе нас до скарбу в таємній кімнаті, що виходить вікнами на місто, – додав Сай. – А не в таємній кімнаті за каміном.
– Нумо перевіримо, чи існує ще один ключ, – запропонувала Марлі, і вони втрьох знову попрямували коридором до зачинених дверей.
– Гадаю, це пояснює, чому картина висить там, де її ніхто не бачить, – промовила Ісла, поки Сай відчиняв двері і вмикав ліхтарик.
Друзі ступили на секретні сходи, і двері за ними зачинились.
– Я б дуже хотіла, щоб вони лишились відчиненими, – сказала Ісла, нервово озирнувшись.
– Не страшно, – відповіла їй Марлі, спускаючись сходами. – Двері з цього боку відчиняються без ключа.
– Знаю, але однаково хотілося б лишити їх відчиненими, – побоювалась Ісла.
– Прийшли, – сказав Сай, зупиняючись біля моторошного живопису. Присвічуючи собі ліхтариком, хлопчик почав обмацувати рамку картини.
Марлі робила те ж саме з іншого боку. Раптом вона під пальцями відчула невеличку засувку. Дівчинка натиснула на неї, і картина раптом відчинилась, неначе двері.
– Ох! – вигукнула Ісла, роздивляючись те, що побачила на стіні за картиною.
Марлі пролізла під картиною і тепер теж помітила, що так вразило Іслу.
– Це сейф, – здивувалась вона.
Сай потягнув за ручку, але дверцята не відчинились.
– Погляньте на замок, – запропонувала Ісла, вказуючи на шість замкових пристроїв, на кожному з них виднілась купа літер. – Думаю, ми зможемо розібратись із комбінацією, – усміхнулась вона Марлі.
– Як? – розгублено спитав Сай.
– Не пам’ятаєш? – потягнулась Марлі до своєї сумки за нотатником. – Перші три двобуквені слова або перші два трибуквені слова в словнику ерудита?
– А-а-а-а, точно, – усміхнувшись, сказав Сай.
Марлі гортала нотатник, поки не знайшла виписані слова.
– Спробуй: аа, аб, ад, – сказала вона.
Сай світив ліхтариком на замковий пристрій, поки Ісла виставляла на ньому потрібні літери. Пролунав неприємний скрегіт, дівчинка потягнула двері…
Але ті не відчинились.
– Гаразд, спробуймо трибуквені слова амо, аче, – запропонувала Марлі.
Ісла знову взялася крутити замковий пристрій. Цього разу двері відчинились. Пискнувши від захоплення, дівчинка засунула руку всередину.
– Так! – вигукнула вона, діставши блискучий срібний ключ. – Певно, це і є надважливий ключ.
– Гаразд, але як нам його використати? – спитав Сай.
– Відчинити таємну кімнату, – запропонувала Марлі. – Ту, що виходить вікнами на місто.
От тільки де вона?
Закривши сейф, друзі обережно повісили картину на місце і попрямували назад на другий поверх. Вийшовши, вони зустрілись очами із примарою на іншій картині.
Ісла насупилась:
– Дай мені ще раз поглянути на лист містера Самерлінга, – попросила вона Марлі.
– Зараз, – відповіла подруга, дістаючи аркуш зі своєї сумки. – Що ти там шукаєш? – спитала вона в Ісли, спостерігаючи, як та сканує очима рядки.
– Ось, – урешті мовила Ісла. – Один охороняє двері, – закцентувала вона останнє слово. – Ця примара-дівчинка, – вказала Ісла на картину перед ними, – охороняє двері до секретних сходів. Але вона може охороняти ще одні двері, чи не так?
Марлі озирнулась. У коридорі не залишилось дверей, які б вони не перевірили.
Підбігши до картини, Сай промовив:
– Можливо, це як із тією, іншою картиною: двері просто за нею? – сказав він, потягнувши за раму.
Та не піддалась.
Ця картина була значно більша за ту, що біля секретних сходів.
«І, найімовірніше, набагато важча», – подумала про себе Марлі.
– Нумо допоможу, – запропонувала дівчинка, вчепившись за раму пальцями над руками Сая. Ісла вхопилась трохи вище.
– Один, два, три – потягнули! – сказала Марлі. Картина не ворухнулась.
– Спробуймо з іншого боку, – запропонувала Ісла.
Вишикувавшись з іншого боку і знайшовши, де вчепитись, друзі знову потягнули з усієї сили.
Цього разу картина з тріском піддалася, а за нею були таємні двері!
Від захвату Марлі сміялась і кружляла.
– Я знав! – вигукнув Сай, задоволено потираючи руки.
Ці двері були менші за звичайні, але не такі вже маленькі, як у будиночку на дереві.
Марлі потягнула за ручку, але двері, звісно, виявились зачиненими.
– Може, цей ключ, урешті-решт, виявиться тим самим? – спитала Ісла, витягуючи новий ключ і вставляючи його в замок.
Двері відчинились.
– Так! – вигукнув Сай, даючи п’ять дівчатам.
Сходи, що відкрились очам друзів, привітно освітлювало денне світло.
– Закладаюсь, що прихована кімната виходить вікнами на місто! – сказала Марлі і нахилилась, намагаючись роздивитись, що ж там. Але їй не вдалося. Звідси не можна було нічого розгледіти.
– Ходімо, – сказав Сай, пропускаючи Марлі вперед.
Але тільки-но нога Марлі торкнулась першої сходинки, знизу почувся дзвін розбитого скла.