– Стежте за китами! – крикнув капітан Джо з рубки човна. – Можливо, вам пощастить побачити одного.
– Справді?! – вигукнула Марлі Дівер. І разом із друзями – Іслою Томсон і Саєм Гуптою – кинулася до борту. З води, наче гігантські черепахи, зусібіч височіли вкриті вічнозеленою рослинністю острови. Вітер тріпав їхнє волосся.
Марлі примружилась, але перед очима однаково все розпливалося. Одне око в неї бачило як слід, але вона затуляла його, щоб натренувати друге, яке працювало погано. Вона дуже засмучувалась через те, що не могла бачити так, як інші!
– Помітили китів? – запитала Марлі Іслу із Саєм.
– Ще ні.
Сай склав долоні в уявний бінокль, вдивляючись у воду. Ісла встигла впіймати обідок із котячими вушками, перш ніж його здуло б із голови.
– Я теж нічого не бачу.
– Капітан каже, що треба видивлятися плавник, бризки або щось, що здається гігантською скелею, яка пливе морем, – пояснила міс Лавлейс, приєднавшись до дітей на палубі.
Марлі, відсунувши захисну пов’язку на край скельця, уважно оглянула поверхню води. Дівчинці кортіло побачити кита!
Міс Лавлейс торкнулася її плеча.
– Я обіцяла твоїй мамі, що не дозволятиму тобі знімати оклюдер, – сказала вона.
Марлі зітхнула.
– Знаю, – буркнула вона, повертаючи його на місце. Дівчинка обіцяла мамі те саме.
Це вперше Марлі подорожувала так далеко від дому без родини. Та й Ісла із Саєм теж. Якщо замислитися, це так дивно: на початку літа вони були ледве знайомі, а тепер стали найкращими друзями! А все завдяки сусіду Марлі – містеру Самерлінгу. Ісла та Сай теж були з ним знайомі. На жаль, він помер на початку літа.
– Цікаво, чи містер Самерлінг бачив колись кита? – мовила Ісла.
– Не сумніваюсь, що бачив, – відгукнувся Сай.
– Він, певно, спостерігав багато того, чого ми не бачили, – сказала Марлі.
Містер Самерлінг подорожував світом у пошуках скарбів. Власне, так він і помер. Марлі ковтнула, коли усвідомила: те, що сталося з містером Самерлінгом, мабуть, трапилося десь тут.
Він досліджував північно-західні острови Тихого океану, коли налетів шторм. Берегова охорона знайшла його перевернутий човен, але самого містера Самерлінга ніде не було. Тож вони вирішили, що чоловік, найімовірніше, потонув.
Прикривши око, Марлі зиркнула вгору й полегшено зітхнула: на небі не було жодної грозової хмаринки.
Марлі, Ісла та Сай дізналися про смерть містера Самерлінга кілька тижнів тому, коли міс Лавлейс, його адвокатка, викликала дітей до себе, щоб зачитати заповіт. У ньому він доручав пошук скарбу своїм восьмирічним друзям. Вони носилися по всьому місту, розгадуючи головоломки, доки зрештою не знайшли скарб. Ним виявився будиночок на дереві в тому лісі, що за домівками Самерлінга та Марлі.
Проте лише минулого тижня вони знайшли таємне повідомлення, заховане під мостиною в будиночку на дереві. Це повідомлення було початком другого полювання за скарбами, яке провело їх крізь приховані двері та таємні ходи в будинку містера Самерлінга і завершилося запрошенням у місце під назвою острів Літо.
Марлі й досі не вірилось, що батьки дозволили їм поїхати! Острів Літо розташовувався за дві тисячі миль від дому. Але міс Лавлейс була дуже переконливою і пообіцяла піклуватися про них, як про власних дітей.
Через цю поїздку Марлі почувалася водночас радісною та знервованою. Радісною все ж більше. Очевидно, буде ще пошук скарбів, і дівчинка нетерпляче чекала на першу підказку.
– Острів Літо просто попереду, – мовив капітан Джо, показуючи пальцем уперед. На голові в нього був білий капелюх, а з рота стирчала зубочистка.
Діти перейшли в передню частину човна. Кумедно, але коли Марлі дізналася про цю подорож, вона уявляла собі залитий сонцем острів із рівними піщаними пляжами та пальмами. Але, як і на більшості островів, що вони вже проминули, берег попереду був скелястим, а не піщаним. Острів був укритий вічнозеленими рослинами, а не пальмами. І хоча сонце вже зійшло, повітря залишалося прохолодним, тож ніхто не знімав курток.
– А цей острів великий? – спитала Марлі, розвернувшись до капітана Джо. Поруччя завібрувало під її руками.
Капітан Джо приклав руку до вуха. Було важко щось розчути через шум двигуна. Тож Марлі повторила запитання. Тільки цього разу голосніше.
– Десь двадцять один квадратний кілометр, – відповів капітан Джо.
– А скільки це? – прокричав Сай. – Чи можна обійти весь острів?
Капітан Джо знизав плечима.
– Так, можна. Але знадобиться досить багато часу. – Він пересунув зубочистку в інший бік рота. – Краще об’їхати його на велосипеді.
– У нас немає із собою велосипедів, – сказала Ісла. Друзі взяли в подорож по валізі, а Марлі прихопила ще й металошукач, але на цьому все. Міс Лавлейс сказала, що вони житимуть у просторій хатині і там буде все необхідне, включно з їжею.
– Скільки людей мешкає на цьому острові? – спитала міс Лавлейс.
– Жодної, – відповів капітан Джо, сповільнюючи хід човна.
– Жодної?! – в один голос вигукнули Марлі, Ісла та Сай.
– Упевнена, що якісь люди таки мають там будиночки й проводять у них літо, – сказала міс Лавлейс.
– Уже ні, – заперечив капітан Джо. – Як мені відомо, містер Самерлінг – єдиний, хто мав тут житло.
– Хочете сказати, що ми будемо єдиними людьми на всьому острові? – спитала Марлі. Вона не знала напевне, що відчуває із цього приводу.
А от Сай був просто в захваті!
– Круто! – вигукнув він, потираючи руки.
Ісла, прикусивши губу, взялася посмикувати браслет від алергії на укуси бджіл. Обличчя міс Лавлейс залишилося незворушним.
– А ви знали містера Самерлінга? – спитала Ісла капітана Джо.
– Звичайно, – відповів він. – Ми з Гаррі давні знайомі. Це я показав йому ці острови.
Він іще сповільнив хід човна і спрямував його до великого причалу. Човен ледь хитнуло, коли він ударився об старі шини, що кріпилися збоку споруди.
– Ми на місці!
Капітан Джо лишив двигун увімкненим, прив’язуючи мотузку до металевої скоби. Решта взялися збирати речі. Капітан Джо поставив невеликий табурет, і Сай, Марлі, Ісла та міс Лавлейс одне за одним піднялися на причал.
– Сподіваюся, вам сподобається тут так само, як і Гаррі, – припустив капітан Джо, знімаючи капелюха.
– Я в цьому впевнена, – відповіла міс Лавлейс. – А де та хатинка? – Жінка повернулася до берега та прикрила долонею очі. – Я думала, що вона в кінці причалу.
Але там не видно було жодної будівлі. Лише дерева.
Капітан Джо вказав на вузьку стежку серед дерев, що вела нагору.
– Прямуйте цим шляхом і вийдете на під’їзну доріжку, – сказав він.
– Ви повернетеся по нас у понеділок уранці? – спитала міс Лавлейс.
Капітан Джо кивнув.
– Рівно о восьмій ранку.
До понеділка лишалося чотири дні.
– Рушаймо! – Підхопивши валізу, Сай помчав до берега.
Міс Лавлейс з Іслою та Марлі спокійно пішли слідом за ним, причал коливався під їхніми кроками.
– Стійте! Мало не забув, – гукнув до них капітан Джо.
Марлі затрималась, а капітан пірнув у рульову рубку і повернувся з дивною палицею. Приблизно три фути[1] завдовжки і близько дюйма[2] завтовшки, вона мала такий вигляд, наче хтось обстругав її до блиску.
– Вам це знадобиться, – капітан простягнув її Марлі.
– Для чого? – спитала та, обдивляючись палицю зусібіч.
Капітан Джо не відповів, а лише загадково всміхнувся, відв’язуючи човен. Відтак повернувся до керма та відчалив.
[1] 3 фути – 0,91 м.
[2] 1 Дюйм – 2,54 см.