– Що це? – підійшла до Марлі Ісла.
– Щось на кшталт палиці, – промовила Марлі, сама досі здивована.
– Так, але для чого вона? – спитала Ісла.
Марлі знизала плечима.
– Капітан не пояснив. Сказав лише, що вона нам знадобиться.
– Дівчатка, ходімо! – помахала їм міс Лавлейс із берега. Сай був уже на півдорозі до пагорба. З-під коліс його валізи здіймалися хмари пилу.
Марлі поклала палицю в передній відділ валізи, підхопила металошукач і покрокувала разом з Іслою до берега. Навіть коли вони ступили на землю, Марлі досі здавалося, що її гойдає, як на човні.
Дівчинка, важко дихаючи, піднімалася за Іслою та міс Лавлейс крутою стежиною. Довкола височіли вкриті мохом дерева, що затуляли сонце.
– Гм-м… тут немає ані будиночка, ані хатинки! – гукнув до них Сай із вершини пагорба.
– Має бути, – озвалася міс Лавлейс. – Роззирнися там.
Але коли міс Лавлейс з Іслою та Марлі дійшли до місця, де стояв Сай, то зрозуміли, що хлопчик мав рацію. Тут не було нічого, крім дерев. І ще однієї стежки. Ця була ширша за ту, що вела до причалу. Вони могли йти нею пліч-о-пліч.
– Може, це та стежка, якою ми повинні були йти? – сказала Марлі.
– Припустімо, але куди? – спитала Ісла.
Міс Лавлейс так само мала розгублений вигляд.
– Спробуймо цим шляхом. – Вона розвернулася праворуч, описуючи валізою широке коло. – Якщо не дійдемо до хатини, то повернемось і підемо в інший бік.
Йшли мовчки, валізи стукотіли позаду. Щебетали птахи, долинав плескіт води, що билась об берег, але через густу рослинність розгледіти її звідси вони не могли.
Марлі перемінила руки: поміняла місцями металошукач і валізу. Вона страшенно втомилася! Не тільки йти та нести речі, а взагалі втомилася. Це був довгий день. Рано-вранці вони вилетіли до Сієтла. Потім – довга подорож на човні. Плюс двогодинна пересадка. А тепер через те, що під усіма цими деревами було темно, Марлі почувалася ще більш виснаженою.
– Гаразд, – сказала міс Лавлейс за кілька хвилин. – Спробуймо піти в інший бік.
Пейзаж лишався незмінним: дерева, дерева і знову дерева. Трохи посвітлішало тільки тоді, коли вони пройшли пагорб, що вів до причалу. Почимчикували далі.
– Агов, он там під’їзна доріжка! – скрикнув Сай, поспішивши вперед.
– Пригальмуй! – гукнула до нього міс Лавлейс. Але слова «пригальмуй» не існувало в лексиконі Сая. Він не сповільнював ходи, поки не дістався під’їзної доріжки. І вже там чекав, поки решта його наздоженуть.
– Ти бачиш хатину? – спитала Ісла.
– Ні, – відповів Сай, вдивляючись крізь дерева. – Але це до-о-овга під’їзна доріжка.
– А ти впевнений, що це саме під’їзна доріжка? – спитала Марлі, спинившись біля Сая. Якщо це й була доріжка, то ніхто вже довгий час нею не користувався: вона поросла високими бур’янами.
– Як на мене, то це таки під’їзна доріжка, – мовила міс Лавлейс. – Ходімо. – Вона пішла вперед, продираючись крізь бур’яни, і діти слідували за нею, петляючи лісом, поки нарешті не дійшли до старого напівзруйнованого гаража. Біля нього абсолютно точно колись стояв будинок, але тепер усе, що від нього залишилося, – це частина розбитого бетонного фундаменту. Усі шоковано вирячились на нього.
– Сподіваюся, це не те місце, де ми маємо зупинитися, – промовила Ісла.
– Ні, – заперечила міс Лавлейс. – Я бачила фото хатинки Гаррі. Вона прекрасна. Захована серед дерев, із великим красивим ґанком…
Та поблизу не було нічого хоча б віддалено схожого на це.
– У нас немає машини, тож хатина має бути десь поблизу, – розмірковувала міс Лавлейс. – Я зателефоную капітану Джо, щоб він зорієнтував нас конкретніше. – Вона потягнулася до сумочки, щоб дістати телефон.
Сай підійшов до розбитого фундаменту, видерся на нього і почав балансувати, наче на гімнастичній колоді.
– Обережніше там, Саю, – попередила його Ісла.
Марлі підійшла до гаража. Посмикавши ручку на бічних дверцятах, вона, на превеликий подив, виявила, що вони не замкнені!
– О ні! – міс Лавлейс витріщилася на телефон. – Тут не ловить мережа!
Очі Ісли розширилися від занепокоєння.
– Що?! Ми самі на цьому острові. Без транспорту. Не знаємо, де наша хатина. Та навіть не можемо нікому зателефонувати?! Що ж нам робити?!
Марлі, штовхнувши двері гаража, зазирнула всередину.
– Ну, тут наче є якась машина, – сказала вона врешті.
Сай, зістрибнувши, помчав до неї.
– Схоже на армійський автомобіль, – сказав він, втиснувшись поруч із Марлі. Машина була відкрита і з боків, і зверху.
Марлі клацнула вмикачем біля дверей – на стелі загорілася тьмяна лампочка. Усі ввійшли всередину. Усюди були старі іржаві інструменти та павутиння.
– Це квадроцикл, – оглянувши машину, мовила міс Лавлейс.
– Напевно, це для нас! – вигукнув Сай.
Ісла змахнула павутину з плеча.
– Ми не вміємо водити, – промовила вона.
– А міс Лавлейс уміє, – сказав Сай.
– Ну, не знаю… – замислено запустила руку у волосся міс Лавлейс. – Ми ж не можемо просто взяти машину, яку знайшли в якомусь покинутому гаражі.
– А чому ні? Це, мабуть, містера Самерлінга, – припустив Сай. – Капітан Джо казав, що на цьому острові більше нікого не було. – Він зазирнув у машину через відкрите пасажирське вікно.
Марлі обійшла авто ззаду.
– Це містера Самерлінга, – повідомила вона. – На номерному знаку написано «ГАРРІ5».
Ісла накрутила пасмо волосся на палець.
– Але ж ми й досі не знаємо, де саме розташована хатина. Куди нам їхати? – спитала вона.
– Капітан Джо сказав нам йти стежкою, – відповіла Марлі. – Може, ми маємо їхати на цьому? – поплескала вона по кузову машини.
Міс Лавлейс спробувала відчинити водійські двері – і вони піддалися!
– Нам потрібен ключ, якщо ми збираємося на цьому кудись їхати. У мене є ключ від хатини, але не від авто, – пояснила вона.
Сай виліз на переднє пасажирське сидіння.
– Тут є бардачок.
Відчинивши його, хлопчик витягнув мапу, довжелезну вузьку смужку паперу і… ключ!
– Ага! – вигукнув він, піднявши ключ, що затиснув у кулаці.
– Що то таке? – спитала Марлі.
– Постривай, – сказав Сай, пхаючи все, крім ключа, назад до бардачка. – Погляньмо спершу, чи заведеться ця штука, а тоді роздивимося решту. – Нахилившись, він передав ключ міс Лавлейс.
Та розчахнула великі двері гаража, сіла на водійське сидіння і спробувала вставити ключ у замок запалювання – але не змогла.
– На жаль, це не той ключ, – сказала адвокатка, витягаючи його. – Він не підходить.