– От бачиш? Казав же, що буде пляж! – вигукнув Сай годину по тому, коли вони приїхали до Покинутої Бухти. Хлопчик зняв шолом і повісив його на кермо велосипеда.
Високі вічнозелені дерева залишилися позаду майже в ту саму мить, як друзі звернули на стежку, що вела до пляжу Прихованої Бухти. Тепер перед ними розкинувся широкий піщаний берег, вкритий великими корчами. Марлі всміхнулася. Саме цього вона й очікувала – таким вона уявляла острів Літо.
Дівчинка прикрила око, оглядаючи водну поверхню. Неподалік від берега виднівся ще один, набагато менший острівець. На ньому росло одне-однісіньке дерево.
– Погляньте-но туди! – вказав Сай на невеличку споруду з корчів далі на пляжі, у високій траві.
– Оце так! – мовила Марлі, ступивши кілька кроків до споруди. – Цікаво, хто це побудував?
– Містер Самерлінг? – припустив Сай.
– Думаєш? – спитала Марлі.
Сай знизав плечима.
– А хто ж іще міг це зробити? Капітан Джо казав, що на острові більше ніхто не бував.
– Можемо пообідати, а тоді вирішити, що робити далі, – сказала Ісла, відстібаючи кошик для пікніка від велосипеда.
– Ми вже знаємо, що нам робити далі, – промовив Сай. – Треба просканувати металошукачем увесь берег. – Хлопчик важко зітхнув. – На це, певно, піде весь день!
– У нас принаймні є металошукач, – кинула Марлі. – Уяви, якби нам довелося перекопувати весь берег без нього.
Друзі підхопили речі й попрямували до халабуди з корчів. Їхнє взуття швидко набрало піску, але Марлі було байдуже. Сонце яскраво сяяло. Від води віяло теплим вітерцем. У повітрі пахло свіжістю та чистотою.
– Тут так круто! – мовила Ісла, нахилившись, щоб увійти в споруду. Усередині було гарно й прохолодно. Там стояли лише стіл-пеньок і три пеньки-стільчики.
– Ця буда мені подібна до нашого будиночка на дереві, – промовила Марлі, ставлячи сумку та металошукач у куток.
– Мені теж! – погодився з нею Сай. – Тільки в будиночку на дереві є вікна.
Марлі скинула взуття і, висипавши з нього пісок, поставила за металошукачем. Ісла відкрила їхній кошик для пікніка й почала передавати сандвічі з арахісовою пастою та джемом, чипси, моркву та яблука.
– Ви колись помічали, що сандвічі з арахісовою пастою та джемом краще смакують надворі? – спитав Сай, коли вони сіли перекусити.
– Цілком згодна! – сказала Марлі.
– Ти ж узяла наш нотатник, правда? – звернулася до Марлі Ісла.
– Звісно, – відповіла Марлі з повним ротом арахісової пасти. Вона нікуди не ходила без їхнього нотатника. – Він у моїй сумці. А що?
– Хочу ще раз поглянути на те повідомлення з трьох частин, – пояснила Ісла.
Марлі витягла нотатник із сумки та передала його Іслі. Подруга вмить розгорнула потрібну сторінку й уп’ялася в неї поглядом, повільно жуючи яблуко.
Сай набрав собі жменю чипсів.
– Що шукаєш? – спитав він.
– Ось це, – зрештою сказала Ісла. Вона поклала нотатник на стіл і вказала на рядок «почувайтесь як удома». – Що це по-вашому? – вона обвела жестом халабуду. – Де ми зараз?
– У будівлі? – підвищив голос Сай, наче запитуючи.
– У домі, – виправила Ісла.
– О, – мовила Марлі, занурюючи пальці ніг у пісок. – Нам не потрібно обходити з металошукачем увесь пляж. Те, що ми шукаємо, імовірно, десь тут. Закопане в піску.
А це вже зовсім невелика територія для пошуків. Сай перекинув пеньок-стільчик, поспішаючи до металошукача.
– Як увімкнути цю штуку?
Марлі показала йому, де вмикач, і пристрій низько загудів, щойно хлопчик його ввімкнув. Він широкою дугою провів ним туди-сюди по піску.
– Повільніше, – мовила Марлі.
Сай сповільнився. Він просувався піском, тримаючи перед собою металошукач, наче собаку на повідці. Раптом гудіння пристрою зросло й стало пронизливішим. Ураз так само швидко повернулося до звичного діапазону.
– Назад! – махнула йому рукою Ісла. – Гадаю, там щось є.
Сай ступив два кроки назад, і пронизливий писк повернувся. Хлопчик вимкнув металошукач і приставив його до стіни.
– Потрібно копати тут! – сказав він, тупцяючи на піску.
Марлі вхопила лопату та почала копати. Ісла із Саєм допомагали їй руками. Коли яма поглибилася десь на тридцять сантиметрів, Марлі відчула, що лопата вдарилась об щось металеве. Вона підкопала ще трохи і виявила знайому на вигляд синю металеву коробку.
– Це, певно, скарб! – Сай допоміг Марлі витягнути коробку з піску. – Не віриться, що ми нарешті його знайшли!
– Не надто на це розраховуй, – сказала Ісла, опустившись на коліна. – Усередині може ховатися ще одна загадка.
Марлі вивільнила коробку й підняла кришку. Усередині лежав один-єдиний аркуш. Їй здалося дивним, що на ньому, як і на інших підказках, які вони відшукали в хатині, не було примітки: «Зі столу Гаррі П. Самерлінга». Але в одному можна було не сумніватися: це була чергова загадка.
– О! Ми вже знаємо, як її розгадати! – радів Сай, потираючи руки.
– Знаємо? – спитала Ісла, накручуючи пасмо волосся на палець.
– Так! Хіба ти не впізнаєш? – здивовано нахилив голову Сай. – Це ж той шифр – «хрестики-нулики», який ми знайшли в телефонній будці біля крамниці моїх батьків.
Це було ще тоді, коли вони розшукували перший скарб.
– Ні, то був масонський шифр, – похитала головою Ісла. – Як на мене, це не схоже на нього: тут немає хрестиків.
– Що ти маєш на думці, говорячи «немає хрестиків»? – спитав Сай.
Марлі розуміла, про що говорить Ісла. Вона схопила нотатник і почала гортати сторінки, поки не знайшла ту, на якій вони працювали з масонським шифром.
– Пам’ятаєш? Ми вписували літери англійського алфавіту в сітки для хрестиків-нуликів і в хрестики. Ісла має рацію. Це не той шифр. Хіба що в усьому повідомленні немає жодної «S», «Т», «U», «V», «W», «X», «Y» або «Z».
Сай знизав плечима.
– Може, їх і немає.
– Ну, це досить легко з’ясувати, – зауважила Ісла. – Перша буква збігається з верхнім правим кутком сітки для гри в хрестики-нулики, із тим, що з крапкою.
Вона тримала аркуш з новим повідомленням поруч із ключем до масонського шифру в їхньому нотатнику.
– Це «L», – сказала Марлі. Дівчинка затиснула сторінку з масонським шифром однією рукою, поки іншою перегорнула чистий аркуш. На ньому вона написала літеру «L».
– Наступна – квадрат із крапкою, – продовжив Сай.
Марлі звірилась із ключем до шифру.
– Це має бути «N», – промовила вона. – Отже, «LN», – Марлі почухала чоло. – Це не слово.
– Стривайте-но. – Сай уважніше придивився до нової загадки. – В усіх цих символах є крапки. Бачите?
– Так. Гадаю, Ісла має рацію. Це не масонський шифр, – сказала Марлі.
Вона закреслила «L» та «N» і відклала олівець.
Ісла крутила на зап’ястку браслет алергіка.
– Але це може бути щось схоже, – роздумувала вона.
Нога Сая сіпнулась.
– Іноді крапка розташована ліворуч, іноді зверху, а іноді – праворуч, – сказав він.
– І? – мовила Марлі.
– Тож, можливо, ця загадка має дещо спільне з хрестиками-нуликами, – припустив Сай. Він забрав у Марлі нотатник. – А що, як ми намалюємо щось таке?
Він намалював сітку для хрестиків-нуликів на всю сторінку, а тоді вписав літери «А», «В» та «С» у верхній лівий квадрат; «D», «Е» та «F» – у верхній середній квадрат; «G», «Н» та «І» – у верхній правий квадрат. І продовжував у такий спосіб вписувати літери, доки в правому нижньому квадраті вони в нього скінчились.
– Гаразд, може, й не так, – розчаровано сказав він. – Для останнього квадрата лишилось тільки дві літери.
– Але цей варіант однаково варто перевірити, – промовила Марлі, поглядаючи то на загадку, то на сітку для хрестиків нуликів Сая.
– Згодна, – сказала Ісла. – Перший символ схожий на верхній правий квадрат, а крапка в ньому значно лівіше, отже, перша буде літера «G».
Марлі написала під першим символом шифру літеру «G».
– Наступна – «О», – додав Сай.
Марлі вписала «О» під другим символом.
«Ось це вже краще», – подумала вона.
– Потім «Т», – припустила Ісла.
– Ще одна «О», – сказав Сай.
– Гадаю, шифр правильний, – висловила свою думку Ісла.
Марлі кивнула.
Друзі розшифровували послання літера за літерою. А коли закінчили, повідомлення виявилось таким: «GO ТО HIDDEN ISLAND FIND ANOTHER HOUSE»[1].
[1] Ідіть на прихований острів, знайдіть інший будинок. (З англ.) (Прим. пер.)