– Що будемо сьогодні робити? – спитала Ісла, доки вони прибирали посуд після сніданку.
– Знайдемо прихований острів, – відповів Сай.
– Ага, – мовила Марлі. – І як нам це зробити?
Дівчинка поставила тарілки в мийку й пішла по мапу. Повернувшись, вона розклала її на стійці, а Ісла із Саєм стали обабіч, зазираючи подрузі через плече.
– Можемо почати з Головної дороги, – запропонувала Ісла. – У цій частині острова ми ще не були.
Вона обвела всю північно-східну частину мапи.
– А дорогою туди можемо перевірити ось це озеро, – Сай плеснув по мапі. – І погляньте-но! Острів просто посеред озера!
– Ну, він насправді не прихований, якщо позначений на мапі, – зауважила Марлі.
– Однаково варто перевірити, – сказала Ісла.
– Здається, ви знаєте, що будете сьогодні робити, – припустила Стелла. – А я, певно, проведу ще один ранок на ґанку. Мені починає подобатися ця відпустка.
Діти допомогли Стеллі помити посуд, а тоді вийшли надвір. Це був ще один ранок, сповнений свіжості. Ісла поклала невелику сумку в кошик свого велосипеда.
– Нам потрібен металошукач? – спитала Марлі.
– І в нас лишилася лопата з вчора, – кинув Сай, вказуючи на кошик свого велосипеда.
– Якщо нам знадобиться металошукач, ми можемо потім повернутися по нього, – зауважила Ісла. – А поки що просто розвідаймо все.
Друзі, всівшись на велосипеди, крутили педалі. Доїхавши до Головної дороги, вони звернули праворуч і проїхали повз поворот на пляж Покинутої Бухти. До цього вони ніколи не заїжджали так далеко Головною дорогою, але пейзаж однаково не змінювався: дерева, дерева й знову дерева. Зрештою вони доїхали до знака з написом «Озеро». Стрілка вказала їм напрямок.
– Будемо повертати? – гукнула Ісла через плече.
– Зробімо це! – крикнув Сай, наближаючись до неї.
Ця стежка була брудніша за Головну дорогу, і Марлі довелося стежити за тим, куди вона їде, щоб не застрягти чи не з’їхати зі шляху. Метрів за чотириста вниз стежкою друзі доїхали до озера, яке було таким спокійним, що скидалось на дзеркало. А посеред озера виднівся острів, вкритий деревами.
– Що думаєте? – спитав Сай, спершись на кермо велосипеда. – Може цей острів бути нашим прихованим островом?
– Так, його можна назвати «прихованим», – погодилась Ісла. – Озеро зусібіч оточене деревами.
– Але проблема та сама: як нам туди дістатися? – спитала Марлі.
Попереду – причал. Зелено-блакитний прапор майорів зі стовпа на його краю. Але жодного човна не було видно.
– Цікаво, чи вода тут така сама холодна? – поцікавився Сай, коли вони позлізали з велосипедів. – Може, ми змогли б доплисти туди?
– Не знаю… – знервовано мовила Марлі.
– Ми не в курсі, що в тому озері й наскільки воно глибоке, – сказала Ісла.
– Гаразд, – важко зітхнув Сай. – Вийдімо принаймні на причал, щоб ближче все роздивитися.
І він побіг, випереджаючи дівчат, просто через високу траву та ромашки.
Марлі з Іслою, разом зітхнувши, попрямували за ним. Марлі мусила визнати, що азарт Сая був заразним.
Але коли вони наблизилися до води, Ісла різко спинилася. Щось із правого боку привернуло її увагу.
– Що це? – спитала вона.
Марлі повернулась.
– Що саме? – дівчинка примружилася. – Ото коробка чи що там на стовпі? Піду подивлюся.
Марлі побігла по піску. Сай не звернув на подружку жодної уваги. Він стояв на краю причалу, вдивляючись в острів попереду. А от Ісла уважно стежила за подругою.
– Це телефон! – крикнула врешті Марлі.
– Справді? – це привернуло увагу Сая. – Тут?
Він спустився з причалу, і вони з Іслою підійшли до Марлі.
– Може, нам потрібно зателефонувати комусь, хто перевезе нас на острів? – припустила Ісла.
– Кому? – спитав Сай.
Марлі підняла слухавку й приклала її до вуха.
– Гудки не йдуть, – сказала вона, кладучи слухавку. – Тож нікому зателефонувати не вийде.
А потім вона помітила дещо. За Іслою та Саєм. За причалом. Дівчинка примружилася.
– Що це таке? – спитала вона, розглядаючи дерево, що схилилося над водою. – Чи то на ньому якась картина вирізьблена, чи що?
Троє друзів підбігли до дерева.
– Тут вирізьблений ведмідь, – сказала Ісла, прикривши очі козирком долоні.
Марлі зупинилася біля галявинки з ромашками.
– Це зображення схоже на ведмедів біля нашої бібліотеки, – зауважила вона. Перед бібліотекою в Сендфорді стоїть дерев’яна скульптура ведмедиці з ведмежатами. Марлі, Ісла та Сай розгадали там одну з перших загадок.
– Стривайте-но, – мовив Сай, обертаючись по колу. – Ведмідь, телефон, ромашки… Десь ми все це вже бачили, чи не так?
– У будиночку на дереві та в баштовій кімнаті будинку містера Самерлінга, – згадала Марлі. – Але тут не вистачає глобуса.
Два попередніх рази, коли вони натрапляли на зображення ведмедя, телефону, ромашок і глобуса, їм потрібно було скласти літеру Т. Вони уявляли собі лінії, що проходили між цими чотирма об’єктами, й на перетині цих ліній знаходили щось, що було сховано внизу. Обидва рази.
– Може, на тому прапорі намальований глобус? – припустила Ісла. – Вітру немає, тому я не можу розгледіти, що на ньому.
Прапор мляво звисав зі стовпа. Сай зійшов на причал і побіг до споруди. Він став навшпиньки й витягнув руку так високо, як тільки зміг, але його зросту однаково не вистачало, щоби дотягнутися до прапора. Хлопчик спробував підстрибнути, проте дістати його так і не зміг.
– Припустімо, що там глобус, – сказала Марлі.
Вона знайшла місце на піску перед причалом, де уявні лінії між ведмедем, телефоном, ромашками та глобусом сходилися.
– Копати треба тут!
– Я сходжу по лопату, – сказав Сай, йдучи назад причалом.
Ісла опустилася біля Марлі на коліна, і дівчата почали гребти руками. Сай повернувся з лопатою, втиснувся між подругами й став поглиблювати яму. Незабаром вони почули знайомий брязкіт металу. За кілька хвилин друзі витягли чергову металеву коробку.
Відкривши її, вони знайшли всередині аркуш, на якому було написано:
УЛЯПЦИЦ ДКЬЦЛ ЛЯ ЙЇТІИЯЛС МСННЦЇ.