– Прекрасно. Чергова загадка, – втомлено промовив Сай.
– Не переймайся. У нас ще багато часу, щоб завершити наше полювання за скарбом, – втішала його Марлі.
– Я не переймаюся, – сказав Сай. – Я…
– Ай! – зойкнула Ісла й ляснула себе по руці. Очі дівчинки розширились. – О ні. Ні, ні, ні… – зблідла подруга.
– Що таке? – Марлі повернулася до Ісли.
– Я… – Ісла впала на пісок. Її очі наповнилися слізьми й почервоніли, а обличчя та шия почали роздуватися, наче повітряна куля.
У Марлі відвисла щелепа.
– Тебе щойно вкусила бджола?
– Я… – кивнула Ісла.
Сай роззявив рота.
– Але ж у тебе алергія на бджіл, – сказав він.
Ісла не могла говорити. Вона ледве дихала.
Сай схопив Марлі за руку.
– Що нам робити? Що нам робити?
Марлі здавалося, що її серце от-от вистрибне з грудей. Вона не знала, що їм робити!
– Поклич Стеллу, – зрештою попросила вона.
Сай скочив на велосипед.
Марлі не могла відірвати очей від червоної плями на передпліччі Ісли. Вона збільшувалася з кожною секундою. «Зберігай спокій!» – сказала вона собі. Але це було легше сказати, ніж зробити.
Ісла стиснула руку Марлі. Сльози котилися її набряклим обличчям.
– Еп…еп.. еп… – задихаючись, промовляла вона.
– Епіпен? – здогадалася Марлі. – Тобі потрібен твій епіпен?
Ісла кивнула.
– Де він? – спитала дівчинка, роззираючись.
Очевидно, що він не тут, не на піску. Чи Ісла взагалі його взяла із собою?
Ісла піднесла тремтливу руку, але Марлі не розуміла, що подруга намагається їй сказати.
– Я НЕ ЗНАЮ, ДЕ ВІН! – Марлі заплакала. Сльози розчарування наповнили її очі. А тоді дівчинка зрозуміла, куди Ісла намагається показати. – У твоєму велосипеді? – спитала Марлі.
Ісла кивнула. З її горла вирвався жахливий хрипкий звук.
Марлі кинулася до велосипедів. У кошику велосипеда Ісли лежала сумка. Схопивши її, Марлі поспішила назад до подруги.
– Він тут?
Відповіді вона чекати не стала, а просто висипала вміст сумки на пісок.
Ісла схопила один із зелених флаконів і тицьнула ним у груди Марлі.
– Хочеш, щоб я це зробила?
Ісла відчайдушно закивала.
– Я не знаю, що із цим робити! Де ж Сай зі Стеллою?!
Ісла тицьнула флаконом собі в стегно, а тоді знову штовхнула його до Марлі. Її очі були сповнені дикого жаху.
Сльози заструменіли щоками Марлі. У неї не було вибору. Вона мусить це зробити. Дівчинка знала, що може статися з Іслою, якщо вона цього не зробить.
Вона взяла епіпен. «Дякувати Богу, тут є інструкція!» Відсунула пов’язку зі свого ока, щоб усе чітко бачити. Інструкція складалася лише з трьох пунктів.
«Я зможу!» – сказала собі Марлі. Вона викрутила зелену кришечку та витягла пристрій. Потім потягнула вгору синю кришку. Єдине, що лишилося, – це зробити ін’єкцію. Вона поклала одну руку на стегно Ісли, глибоко вдихнула й увіткнула помаранчевий наконечник ручки в ногу Ісли. Пролунало коротке клацання. Марлі потримала її там три секунди, як було вказано в інструкції, а тоді витягнула.
Її серце калатало. Дівчинка зустрілася поглядом з Іслою. Невже це все? Невже це все, що вона мала зробити?
Марлі покрутила флакон у руці. Дівчинка не знайшла голки. Вона була всередині помаранчевої штуки? Усередині лишилася рідина. Ой-ой. Може, вона зробила щось неправильно?
– Потрібно повторити? – спитала вона.
Ісла похитала головою і почала розтирати місце уколу.
– Боляче? – спитала Марлі.
– Так, – відповіла Ісла.
«Дурне запитання», – подумала Марлі. Звісно, боляче, коли тобі встромляють голку в стегно.
Марлі й досі непокоїла та рідина всередині.
– Гм… – сказала вона. – Ми влили не всю рідину. Упевнена, що нам не потрібно робити це знову?
Ісла й досі важко дихала.
– Воно… не все… виходить… – проквилила вона.
– О, гаразд.
Отже, Марлі все зробила правильно. Яке полегшення!
– Може, тобі не варто розмовляти, – сказала вона, погладжуючи непошкоджену руку Ісли. – Просто відпочинь. Сай поїхав по Стеллу.
– Добре, – кивнула Ісла. Здавалося, вона ось-ось заплющить очі.
«Вона ж не знепритомніє чи щось таке, правда?» – подумала Марлі.
– Тобі краще? – спитала вона, забувши про те, як щойно просила подругу не розмовляти. Але видавалося, що набряк спадав з її лиця та шиї.
– Так, – відповіла Ісла.
Через кілька хвилин Марлі почула звук квадроцикла, що наближався. А потім і голос Стелли:
– Марлі?! Ісло?!
«Нарешті!» – подумала Марлі.
– Ми тут! – гукнула вона, поки Стелла із Саєм мчали до них.
Ісла спробувала сісти.
– Зі мною все гаразд, – мовила вона Стеллі. – Марлі… вколола… мені епіпен.
Стелла присіла поруч з Іслою.
– Якщо Марлі довелося вколоти тобі епіпен, то з тобою точно не все гаразд, – зауважила вона. – А без зв’язку я взагалі не знаю, що робити, – останнє речення вона промовила тихо, наче сама до себе.
– Мені вже краще, – сказала Ісла.
– Скільки разів тебе кусали бджоли? – поцікавився Сай.
– Три, – відповіла Ісла.
– І що ти робиш, коли таке трапляється? – спитала Стелла.
– Я… не дуже пам’ятаю… що було першого разу… – розповідала, важко дихаючи, Ісла. – А от востаннє мама вколола мені епіпен… тоді зателефонувала 9-1-1… і ми поїхали в лікарню.
Стелла стурбовано насупилася.
– А-але мені не довелося лежати в лікарні, – продовжила Ісла. – Вони навіть не давали мені більше ніяких ліків… Мені справді вже краще. – Дівчинка спромоглася ледь усміхнутися. – Я просто… втомилася.
– Що ж, повернімося до хатини, а там уже вирішимо, що робити далі, – зрештою промовила Стелла.
Вона потягнулася, щоб узяти Іслу на руки, але дівчинка вивільнилась.
– Я можу йти, – сказала вона. – Просто… треба йти повільно.
Марлі зі Стеллою допомогли Іслі звестися на ноги й неспішно довели її до квадроцикла. Після того як вони всадовили дівчинку на заднє сидіння, Марлі спитала:
– А що робитимемо з велосипедами?
Сай залишив свій біля хатини, але два інших були тут. І вони були занадто великі для багажника квадроцикла.
– Ми з тобою можемо поїхати на них, – сказав Сай, штовхнувши Марлі ліктем.
Стелла кивнула.
– Так, чому б ні, – погодилася вона. – Побачимося в хатинці.