– Я приніс пончики та круасани! – оголосив капітан Джо, йдучи до човна з великою білою коробкою.
Стелла потяглася допомогти з коробкою, але капітан Джо похитав головою.
– Дякую, я сам, – сказав він.
Коли капітан застрибнув, човен гойднуло. Він поставив коробку на стіл, і всі зібралися довкола.
– Дякую за смаколики, – сказала Стелла, узявши собі мигдалевий круасан.
– Так, дуже дякую, – промовила Марлі. Вони з Іслою взяли собі по шоколадному пончику.
Сай голодними очима витріщився на вміст коробки.
– А можна мені пончик і круасан? – спитав він.
– Звісно! Тут ще багато, – відповів капітан Джо, скуйовдивши Саю волосся. І звернувся до Стелли: – Вам вдалося зв’язатись із авіакомпанією?
– Так, наступний рейс завтра о десятій, – сказала вона, поки діти, полишивши загадки, насолоджувалися частуванням. – Думаю, ми можемо провести ще одну ніч на острові Літо?
– Е-е-е… – чомусь зніяковів капітан Джо, почувши це запитання. – Не думаю, що можу дати відповідь зараз.
– Бо це залежить від того, чи знайдемо ми сьогодні містера Самерлінга, правда ж? – припустила Марлі.
– Я не можу відповісти на це запитання, – промовив капітан Джо, звівши обличчя до неба. – Але погляньте-но, як яскраво світить сонце. Сьогодні чудовий день! Оскільки ми більше нікуди не поспішаємо, то, гадаю, можемо побути деякий час тут.
Діти перестали жувати. Щось у тому, як капітан сказав фразу «можемо побути деякий час тут», викликало в Марлі підозри. «Може, ми знайдемо наступну підказку тут, на острові Джордж?»
– Я, мабуть, трохи подрімаю на носі човна, – продовжив капітан Джо. – Ви можете лишитися тут або ж прогулятися містом. Там є кілька чудових музеїв…
– Гм-м… – мовила Марлі.
– Звучить заманливо, але… – почала Ісла.
– Нам треба шукати скарб! – завершив Сай, закинувши до рота останній шматок круасана.
Капітан Джо звернувся до Стелли:
– А як щодо вас? Не бажаєте відвідати один із музеїв?
– Ох, я навіть не знаю, – відповіла Стелла, провівши рукою по волоссю.
– Ми будемо не проти, – сказала Марлі.
– Гадаю, діти трохи затримаються, – сказав Стеллі капітан Джо. – Можете записати свій номер у мій телефон, і я вам зателефоную, коли ми будемо готові вирушати. – Він витягнув із передньої кишені телефон і простягнув його їй.
«Ага! – подумала Марлі. – Схоже, ми залишимось тут, доки не розв’яжемо ці загадки». Вона розмірковувала над тим, скільки часу на це знадобиться.
– Ну, так, я б із задоволенням прогулялася містом, – поступилася Стелла. Вона ввела свій номер у телефон капітана Джо, схопила сумочку та помахала рукою на прощання. Капітан Джо перейшов у передню частину човна. А діти повернулися до глобуса.
– Тож як нам його відкрити? – спитав Сай. – Тут є якась клямка чи щось таке?
Марлі нічого такого не бачила.
– Спробуй його прокрутити, – запропонувала Ісла.
Сай поклав одну долоню на Північний полюс, іншу – на Південний і спробував провернути половинки глобуса.
– Здається, виходить… – сказав він, зціпивши зуби. Але половинки не так легко піддавалися хлопчику.
– Обережно, не впусти, – сказала Марлі. Вона простягнула руки під глобусом, готова зловити, якщо той буде падати.
Сай притиснув ніжку глобуса до стегна, щоб знерухомити його, поки крутив півкулі.
– Ось так, – сказав він, коли верхня частина нарешті піддалася.
Усередині глобуса лежав згорнутий аркуш. Ісла, схопивши його, розгорнула, а Сай поклав обидві половинки глобуса на лаву поруч.
Очі Ісли розширилися від здивування.
– Ого… – мовила вона.
Марлі нахилилася до подруги.
– Це точно, – сказала вона, кілька разів кліпнувши. У неї паморочилось у голові, коли вона дивилася на цей шифр.
– Це не шифр, – заперечив Сай, кинувши на аркуш похмурий погляд. – Це просто алфавіт, який повторюється знову і знову.
– Стривайте-но, я бачила щось подібне в книжці, яку ми знайшли, – сказала Ісла. Поклавши аркуш на коліна Марлі, вона потягнулась за книжкою. – Не пам’ятаю, як називається цей шифр, але я точно його бачила. Спочатку я подумала, що це просто головоломка «Пошук слів», але…
Дівчинка перегорнула купу сторінок, а тоді різко спинилась.
– Ось! – Ісла підняла книжку, щоб Марлі з Саєм теж могли побачити.
– Це воно! – погодилася Марлі.
– Ві … віг… Як це читається? – спитав Сай.
Ісла спробувала це вимовити:
– Шифр Віженера? – Дівчинка пробігла очима перший параграф.
– Цей шифр був розроблений у 1586 році, і тут сказано, що це незламний код!
– Якщо він незламний, то як же ми його зламаємо? – спитав Сай.
Ісла продовжила читати.
– Аркуш, який ми знайшли в глобусі, насправді не є шифром, – повідомила вона. – Це таблиця, якою треба скористатись, щоб зламати код. Нам потрібні повідомлення, яке треба розшифрувати, ключове слово і ця таблиця, щоб зрозуміти послання. Так працює шифр Віженера.
– І яке ж ключове слово? – поцікавилася Марлі.
– І де послання, яке ми маємо розшифрувати? – спитав Сай. – Це ж, як сказано в книжці, просто неможливо! – тупнув він ногою.
– Немає нічого неможливого, – заперечила Марлі. – Не тоді, коли йдеться про нас, про шукачів скарбів!
Дівчинка підхопила нотатник, але ще до пуття не знала, що з ним робити. Якщо цей папірець із таблицею потрібен їм тільки для довідки, то чи варто переписувати його до нотатника?
– Цікаво, шифровка, яку ми знайшли на ромашці Стелли, і є тим посланням, яке ми маємо розшифрувати? – спитала Ісла.
– О, можливо, – відповіла Марлі. – Може, нам і не доведеться складати літеру «Т» із речей, які нам дав капітан Джо, але вони точно якось пов’язані між собою.
Вона гортала нотатник до сторінки, на якій переписувала шифр із ромашки:
РОГЦЮ ЖЛП ХРДІҐБІ ДСЦЄНЖИҐЮ ЬКДЩДЮРОЯ ЗЮЦБЬ
– Можливо, все це одне велике зашифроване послання, яке приведе нас до містера Самерлінга? – голосно промовив Сай у бік капітана Джо. – Це так, капітане?
Але капітан лежав, розкинувшись на лаві і закривши обличчя кашкетом. Здавалося, він міцно спав.
– Усе гаразд, – запевнила Сая Марлі. – Ми з цим розберемося. Таблицю Віженера ми знайшли всередині глобуса. Послання, яке потрібно розшифрувати, – на ромашці. Отже, ключове слово, ймовірно, або в телефоні, або у ведмедику.
– Може, воно в голосовій пошті? – припустив Сай.
Марлі піднесла телефон.
– А в супутникових телефонах взагалі є функція голосової пошти? – спитала вона. Якщо й так, як нам отримати до неї доступ?
– Або… – мовила Ісла, потягнувшись за ведмедиком. Дівчинка підняла іграшку так, щоб Марлі з Саєм могли бачити вишивку на лапці. – Або ключове слово – Гаррі!