– Що я пропустила? – спитала Стелла, повернувшись на човен.
– Ми розгадали загадки! – відповів Сай.
– Обидві! – додала Ісла.
– Усередині підзорної труби був схований номер телефона, – пояснила Марлі. – Ми майже впевнені, що через нього зможемо зв’язатися з містером Самерлінгом. Але ми вже пробували телефонувати, та у відповідь були лише нескінченні гудки.
– Може, з цим телефоном щось не так? – припустив Сай. – Може, спробувати мобільний? Тут же є зв’язок, правда ж?
Капітан Джо занурив руку в кишеню і витягнув телефон.
– Ще раз, який номер? – спитав він.
Ісла зачитала номер, і капітан набрав його на телефоні. Але результат не змінився: серія довгих повільних гудків.
– Стривайте, не кладіть слухавку! – Ісла нахилилася до телефона. – З цими гудками щось не так…
Усі, змовкнувши, прислухалися. Деякі гудки були короткі, а деякі – довгі.
Сай тихо застогнав.
– Це чергова загадка, так? – спитав він, плюхаючись на стілець.
Довгий-довгий… короткий… довгий-короткий… короткий.
– Це азбука Морзе? – припустила Марлі. Вона пригадала, як кілька тижнів тому в будинку містера Самерлінга Сай випадково відділився від них і використав азбуку Морзе, щоб дати їм знати, де він.
Сай знизав плечима.
– Не знаю, – промовив він. – Азбукою Морзе я знаю тільки SOS.
Марлі повернулася до капітана Джо. Той стояв і, стиснувши губи, дивився куди завгодно, тільки не на дітей. І саме це переконало Марлі в її правоті.
– Це точно азбука Морзе, правда ж? – усміхнувшись, сказала вона.
Та перш ніж каптан Джо відповів, з телефона пролунав дивний скрегіт.
– Що це? – спитала Ісла.
Скрегіт припинився – знову залунали гудки: довгий-довгий-короткий-короткий…
– Схоже на перемотування касети, – відповіла Стелла.
– Що таке касета? – спитав Сай.
Стелла з капітаном Джо перезирнулися.
– Не так давно були часи, коли замість голосової пошти були автовідповідачі, – мовила Стелла, – а повідомлення іноді зберігалися на касеті, яку можна було перемотати, стерти й використати знову.
Гудки припинились, і знову пролунав скрегіт.
– Такий звук лунав, коли автовідповідач перемотував касету.
Тоді знову почулись гудки: довгий-довгий-короткий-короткий… довгий-короткий… короткий-довгий… короткий-довгий-довгий-довгий… довгий-короткий-короткий… короткий… довгий… короткий. Тоді – довша пауза. А потім знову: довгий-довгий… короткий… довгий-короткий… короткий.
– Це щось заповільно для азбуки Морзе, – сказав капітан Джо, Потираючи підборіддя.
– Може, це для того, щоб ми встигли записати? – припустила Ісла.
– Може, саме тому ми знову і знову чуємо цей скрегіт, – сказав Сай. – Щоб ми знали, де початок, якщо повідомлення на повторі.
Він підштовхнув Марлі ліктем.
– Приготуйся записати повідомлення, коли воно почнеться знову.
– Уже роблю, – сказала Марлі, прогорнувши до чистого аркуша в нотатнику. Вона ставила крапку на кожному короткому гудку і тире на кожному довгому гудку, який чула.
Сай зазирнув їй через плече.
– А що означають скісні риски? – спитав він.
– Чш-ш! – прошипіла Марлі. Вона не могла слухати одночасно і друзів, і повідомлення. Капітан Джо сказав, що це заповільно для азбуки Морзе, але дуже швидко, якщо намагатися все записати. – Скісні риски – то довші паузи, – пояснила Марлі, коли гудки припинились і почався скрегіт. – Можливо, це проміжки між словами.
Дівчинка підняла нотатник так, щоб усі могли побачити, що вона написала.
– Ви знаєте азбуку Морзе? – спитав Сай капітана Джо. – Зрозуміли, що сказано в повідомленні?
Капітан, скинувши дзвінок, поклав мобільний назад до кишені.
– Зрозумів, але гадаю, що Гаррі хотів би, щоб ви з’ясували це самостійно.
– О-ох, – сказав Сай. – І як же нам це зробити?
– Схожу за тією книжкою про таємні шифри, – сказала Ісла і побігла на інший бік човна. Коли через кілька секунд вона повернулась, то сказала: – Знаєте що? Тут цілий розділ, присвячений азбуці Морзе! І навіть таблиця є, – вона розгорнула книжку, щоб усі могли роздивитись.
«Добре, що в нас є ця книжка», – подумала Марлі.
– Що ж, почнімо перекладати, – сказав Сай. – Довгий-довгий-короткий-короткий, – зачитав він із нотатника першу літеру.
– Це «з», – сказала Ісла.
Марлі записала.
– Погляньте-но на першу літеру четвертого слова. Тут довга-довга-довга. Це «о»! – вигукнув Сай. – Я знаю це з SOS!
Друзі продовжили розшифровувати кожну літеру і через кілька хвилин отримали готове послання:
ЗНАЙДЕТЕ МЕНЕ НА ОСТРОВІ ВЕСЕЛИЙ
– Це там містер Самерлінг? – спитав Сай. – На острові Веселий?
– Можливо. Але де цей острів Веселий? – поцікавилася Марлі.
Вони розвернулися до капітана Джо.
– Ось тут мапа, – показав капітан на мапу на стіні.
Марлі, Ісла, Сай і Стелла підійшли розглянути її. На мапі були позначені всі острови в цьому районі.
– Ми зараз ось тут, – тицьнув на мапу капітан Джо. Усі підійшли ближче, щоб краще роздивитись.
– Ось він! Острів Веселий, – сказав Сай.
– Гм-м, – примружився капітан Джо. – Здається, я ніколи не був на цьому острові.
– Скільки часу туди добиратися? – спитала Стелла.
– Десь хвилин тридцять-сорок, – відповів капітан Джо. – Піду відв’яжу човен.
Марлі з Іслою та Саєм затягнули рятувальні жилети і перейшли на ніс човна, звідки був кращий краєвид.
– Ми на крок ближче до того, щоб знайти містера Самерлінга, – сказав Сай, потираючи руки.
Очі Ісли сяяли від радості.
– Аж не віриться, що ми й справді побачимося з ним знову!
***
Капітан заглушив двигун, а Сай повернувся до нього.
– Це він? – спитав хлопчик. – Острів Веселий?
– Так, – відгукнувся капітан.
Марлі відсунула оклюдер убік, щоб краще роздивитись острів. Він був менший за острів Джордж. Та й за острів Літо теж. Високий дерев’яний паркан оточував, здавалось, увесь острів, та за ним не видно було нічого.
Капітан Джо направив човен до довгого причалу, на іншому кінці якого стояла невеличка жовта будівля. Табличка над дверима проголошувала: «Ласкаво просимо на острів Веселий».
З жовтого будиночка вийшла літня жінка й пішла до причалу. Її довга сива коса звисала через праве плече. Вона помахала прибулим, коли човен підплив ближче.
– Ребекко, це ти? – спитав капітан Джо; човен пришвартувався до причалу з легким поштовхом.
– Ви її знаєте? – поцікавився Сай.
– Привіт, Джо, – усміхнулася жінка. Між її передніми зубами виднілась щербинка. Вона простягнула руку, і капітан кинув їй одну з мотузок.
– Мені, напевно, не варто дивуватись, що ти тут, чи не так? – промовив капітан Джо, і жінка знову всміхнулась.
– То хто тут у нас? – спитала жінка, прив’язуючи мотузку до кнехта.
Джо пішов прив’язувати інший кінець човна.
– Це Стелла Лавлейс, Марлі Дівер, Ісла Томсон і Сай Гупта.
Вони по черзі махали рукою, коли капітан називав їхні імена.
– Вони – друзі Гаррі.
Жінка кивнула.
– А я Ребека Вокер, – відрекомендувалася вона, коли діти зійшли із човна.
– Ви теж подруга Гаррі? – спитала її Стелла.
– Можна й так сказати, – загадково відповіла жінка.
– А де він? – спитала Марлі, роззираючись довкола.
Сай ледь штовхнув її ліктем.
– У повідомленні було сказано «знайдете мене», – нагадав хлопчик. – Отже, ходімо й зробімо це. Знайдімо містера Самерлінга!
І він побіг причалом до жовтої будівлі.
– Зачекай на нас! – вигукнула Марлі, коли вони з Іслою поспішили за ним.
– Стійте! – гукнула до них Ребекка. – Ніхто не ступить на берег, поки не скаже пароль.