Марлі, Ісла та Сай різко спинились.
– Пароль? – перепитала Марлі, повільно обернувшись. Вранці вони розгадали кілька загадок, але серед тих не було жодного пароля. Якщо тільки пароль і ключове слово не одне й те саме.
– Пароль – «Гаррі»? – спитала Ісла, поки вони повертались до човна.
– Ні, – відповіла Ребекка.
– Як щодо «Самерлінг»? – спробувала Марлі.
– Ні, – похитала головою Ребекка.
– Як щодо «глобуса», «ведмедя», «телефона» чи «ромашки»? – поцікавився Сай. – Може, «підзорна труба»?
Ребекка засміялась.
– Ви вгадуєте. А потрібно знайти його, а не вгадати.
– І як же нам його знайти? – розвів руками Сай. – Ви сказали, що нам не можна сходити на берег.
– Вам раді в будь-якому куточку причалу, – промовила Ребекка.
Діти зустрілись очима одне з одним. «Це означає, що пароль десь на причалі?»
– Якщо ви зголодніли, то у вагончику є бутерброди та солодкі напої, – додала жінка.
– У вагончику? – перепитав Сай.
Ребекка махнула рукою на жовту споруду:
– Так ми називаємо ту будівлю. Колись це був справжній вагон потяга.
Сай зацікавлено озирнувся.
– Ну, я зголоднів, – сказав він. – Ходімо подивимось, що там!
Діти пішли причалом уперед, але Стелла з капітаном Джо з човна не зрушили. Марлі зупинилася біля дверей вагончика.
– Ви не йдете? – гукнула вона до дорослих.
– Думаю, ми ще трохи поніжимося на сонечку, – відповів капітан, коли Ребекка зайшла на борт човна.
– Ви йдіть, ми наздоженемо, – помахала їм Стелла. Дорослі почали розмовляти як давні друзі.
– Дивно, – сказала Марлі, схрестивши руки на грудях.
– Так, а що вони обговорюють? – гадала Ісла.
– Чи не однаково? Поїмо, а тоді з’ясуймо пароль, щоб відшукати містера Самерлінга, – сказав Сай.
Він відчинив двері, і друзі увійшли всередину вагончика. Навпроти були ще одні двері. Марлі підійшла до них, сподіваючись роздивитися острів, але там не було видно нічого, окрім високого дерев’яного паркана.
Причал від паркана відокремлював невеличкий піщаний пляж. І тепер, коли Марлі придивилась уважніше, то помітила двері в огорожі, їх було легко не помітити, бо вони зливалися з парканом.
Марлі розвернулась. У вагончику стояв невеличкий круглий стіл з одним стільцем, а праворуч – стійка з трьома табуретами. Ісла залізла на один із табуретів, а Сай зайшов за стійку, дістав із холодильника заздалегідь приготовані бутерброди й баночки солодких газованих напоїв і виставив їх на стійку.
Марлі схопила сандвіч, але не сіла. Як і Сай. Вони обоє ходили кімнатою, розглядаючи дерев’яні стіни в пошуку зачіпки.
– Не бачу нічого, що могло б бути паролем. А ти? – спитав Сай.
– Нічого, – відповіла Марлі, відкусивши сандвіч. Шинка з сиром! Смакота!
Ісла зіскочила з табурета й оглянула все під кухонною стійкою.
– У мене теж нічого, – сказала вона.
Друзі доїли частування, і Марлі запропонувала:
– Ходімо перевіримо причал.
Вони повільно пройшлися вздовж і впоперек причалу. Обдивилися кожнісіньку дошку – нічого.
– Ви не здаєтеся, правда ж? – гукнув капітан Джо до шукачів скарбів.
– Звісно ж, ні, – відповіла Марлі. Хоча дорослим, звичайно, могло так здатися, бо друзі втрьох просто стояли поруч. Але діти просто не знали, що робити далі.
– Я так розумію, що ви маєте все необхідне, щоб знайти пароль, – нагадала Ребекка.
– Звідки вона знає, що в нас є? – тихо спитав Сай у подруг.
– У нас нічого немає, – простягнула порожні долоні Марлі. З собою в них не було навіть їхнього нотатника. Він залишився на човні. Разом із книжкою про шифри, глобусом, телефоном, ведмедиком і ромашкою, їм потрібно щось із цього?
– Агов, шукачі скарбів! – махнула їм Стелла з човна. – Сонце вже пече доволі сильно. Чому б вам ще раз не намаститись протисонцевим кремом?
Руки Марлі й справді вже дуже нагрілись.
– Сходжу за кремом, – вирішила вона.
Піднявшись на човен, дівчинка побачила, що дорослі, зібравшись за столом, грали в якусь карткову гру.
– Він у передній кишені моєї валізи, – сказала Марлі Стелла. – Візьми сама.
Марлі попрямувала до шафи, в яку вони поскладали свої речі. Знайшовши валізу Стелли, вона розстебнула блискавку передньої кишені й витягла тюбик. Упс, то був гель алое, а не протисонцевий крем. Марлі запхала його назад і витягла інший тюбик. Протисонцевий крем! Та коли вона зачиняла шафу, її увагу привернув металошукач.
«Гм-м… Може, це нам стане в пригоді?» – подумала Марлі. Їхній нотатник і книжка з шифрами теж, певно, знадобляться. Схопивши, вона, запхала їх у свій наплічник. Туди ж кинула й протисонцевий крем. «Металошукач теж не завадить», – вирішила Марлі. Вона підхопила його, наплічник і зійшла на причал.
– Серйозно? Ти взяла з собою металошукач? – Ісла скептично підняла брову.
Марлі знизала плечима:
– А чому б ні? Ми вже все перепробували.
Друзі намастились протисонцевим кремом, і Марлі увімкнула металошукач. Пристрій низько загудів.
Зібравшись разом, вони знову попрямували вперед причалом, водячи металошукачем перед собою. За чотири дошки до кінця причалу гудіння метало шукача раптом перетворилось на гучний пронизливий писк. Лише на мить. Потім повернулось тихе гудіння.
Марлі позадкувала – металошукач знову завищав. Пронизливий звук не припинявся, поки Марлі не відвела пристрій від того місця.
– Там щось є! – сказав Сай, гепнувшись на коліна.
– Маєш на думці щось, крім води? – перепитала Ісла.
Сай зазирнув у проміжок між двома дошками.
– Може, те, що нам потрібно, під водою?
– Ну не знаю… – мовила Ісла, присівши поруч із хлопчиком. – Там досить глибоко.
Дівчинка ворухнула дошку.
– Гей, ця дошка не закріплена!
– Правда? – мовила Марлі. Вона вимкнула металошукач і поклала його на причал позаду себе. Нахилившись, взялась допомагати Саю з Іслою діставати дошку, аж поки вони не витягли її всю.
– Бачите щось? – спитав Сай, вдивляючись у воду.
– Не зовсім, – відповіла Ісла, стискаючи дошку.
Марлі бачила лише водорості, що колихалися під водою. Якщо пароль схований десь там, то вона геть не розуміла, як їм його дістати.
Відтак Ісла перевернула дошку – і обличчям дівчинки повільно розпливлась усмішка:
– Гляньте!
До зворотного боку дошки була прикріплена металева пластина.
– Мабуть, саме через неї спрацював металодетектор, – припустив Сай.
– На ній щось викарбувано, – сказала Марлі.
Вони схилили голови над пластиною і побачили:
