– Це наш пароль? – спитав Сай.
– Гадаю, це чергова загадка, – відповіла Марлі. Вона розгорнула нотатник і переписала її.
– Ра, льоп, чуб, доник? – спробувала Ісла розбити послання на слова, але далеко не просунулась.
– Що це за шифр, в якому є і букви, і цифри? – спитав Сай, перекочуючись на п’ятах.
Над головою кричала чайка. Удалині відкритим океаном з гуркотом пропливали великі та маленькі човни.
Ісла накручувала на палець пасмо волосся, вивчаючи шифр у нотатнику.
– Стривайте-но, я пригадую цей шифр. Бачила його в тій книжці.
– Ти що, прочитала всю книжку від краю до краю, чи як? – спитав Сай. – Як ти запам’ятала всі ці шифри?
Щоки Ісли спалахнули рум’янцем.
– Я багато разів її передивлялась. Просто це дуже цікаво!
– Ну, я взяла її з собою, якщо треба проглянути ще раз, – пояснила Марлі, потягнувшись до наплічника.
Та Ісла махнула, щоб подруга зупинилась.
– Не думаю, що треба, – сказала вона. – Якщо, звісно, я не помиляюсь. У шифрі, який я пам’ятаю, цифри вказують на те, скільки літер є в кожному слові. Потім потрібно розв’язати анаграми, щоб розкодувати повідомлення.
– Добре, погляньмо, чи це спрацює, – сказала Марлі.
Шифр був таким:
РАЛЬОПЧУБДОНИКОАНРІДЕВЕ6926
Перше число було шість, тому Марлі відрахувала олівцем шість літер і провела лінію між «п» і «ч». Потім ще дев’ять літер – і ще одна лінія між «о» і «а». Дві літери – та лінія між «н» і «р».
– Найімовірніше, Ісло, ти маєш рацію, – сказала Марлі. Усе всередині неї стискалось від хвилювання й захвату. – Якщо переставити місцями «н» та «а», вийде «на».
– А «на» – це вже слово! – вигукнув Сай. – Один, два, три, чотири, п’ять, шість. Усе, далі вже йдуть літери. Це останнє слово!
Коли Марлі завершила, послання мало такий вигляд:
РАЛЬОП|ЧУБДОНИКО|АН|РІДЕВЕ6926
– Що ж, це легко, – сказала Марлі. – Третє слово – «на».
– Останнє – «дереві»! – провів Сай пальцем по літерах «р-і-д-е-в-е».
Це допомогло Марлі розібрати друге слово.
– «Будиночок» – це друге слово, – сказала вона.
Ісла розсміялась.
– І здогадайтесь-но, яке перше? «Пароль»!
– Пароль – будиночок на дереві? – насупившись, промовив Сай. – Могли б і здогадатись.
– Так, але не здогадались же, – сказала Марлі.
– Ми його відшукали! – сказала Ісла, піднімаючи обидві долоні, щоб дати п’ять друзям.
Марлі з Саєм дали Іслі п’ять, відтак друзі, схопившись на ноги, побігли до човна.
– Ми знаємо пароль! Ми знаємо пароль! – вигукував Сай.
Коли Марлі, Ісла та Сай зупинились на причалі біля дорослих, ті відірвалися від гри.
– Це будиночок на дереві, – повідомила Марлі, тримаючи нотатника так, щоб дорослі могли його побачити.
Ребекка всміхнулась:
– Саме так!
Вона витягла ключ із передньої кишені і простягнула Іслі.
– Тепер, якщо пройдете вагончиком, а тоді по піску, – вказала вона на жовту будівлю, – то опинитесь біля дверей.
– Я бачила їх! – із захопленням вигукнула Марлі.
– Цей ключ їх відчинить, – сказала Ребекка.
Стелла почала було підводитись, але Ребекка жестом показала їй сісти.
– Вибач, але далі шукачі скарбів мають йти самі, – промовила вона.
Стеллі це точно не сподобалось.
– Але ми їх навіть не бачитимемо, – зауважила вона. – Я несу за них відповідальність. Як адвокатка Гаррі…
Ребекка стисла плече Стелли.
– Саме тому, що ти адвокатка Гаррі, я і прошу трохи зачекати. Будь ласка.
Діти перезирнулись. А що це означає?
– Не переймайся. З ними все буде гаразд, – запевнила Стеллу Ребекка. – Якщо вони не зійдуть зі стежки. А ви не зійдете, правда ж? – звернулася вона до Марлі з Іслою та Саєм. – Триматиметесь стежки?
Ісла з Марлі кивнули.
– Ну… це залежить від обставин, – сказав Сай. – А як нас буде переслідувати дикий кабан чи щось таке?..
Ребекка розсміялась.
– Будь певен: на острові Веселий не водяться дикі кабани.
– То куди ми прямуємо? – спитала Марлі. – Куди веде стежка?
– Дізнаєтесь, коли прийдете, – відповіла Ребекка.
– Закладаюсь, вона приведе нас до містера Самерлінга, – припускаючи, проспівав Сай.
«Можливо, – подумала Марлі. – Але чому тоді ми маємо йти самі?»
– А тепер біжіть назустріч пригодам! – махнула рукою Ребекка в бік берега.
Діти, познімавши рятувальні жилети, кинули їх у човен.
– Швидше! – мовив Сай, вириваючись уперед.
– Ой! Мало не забула! – вигукнула Ребекка, коли діти вже прямували до вагончика. – Не забувайте, хто ви є. Це допоможе вам впоратися з усім!
– Де ми вже це чули? – спитала Ісла.
Марлі пригадала. Схожа фраза була в другому листі, який вони отримали від Стелли, тому самому, який наштовхнув їх на пошуки скарбу в будинку містера Самерлінга.
– Ми друзі! – Сай переможно підняв кулак. «Друзі» – кодове слово, за допомогою якого вони потрапили до будинку містера Самерлінга.
– Гарні друзі, – додала Марлі, однією рукою обіймаючи Іслу, а іншою – Сая.
– Найкращі друзі, – обійняла Ісла Марлі за плечі. І разом вони пройшли вагончиком і зістрибнули на пісок.
Друзі дійшли так аж до дверей у паркані. Ісла вставила ключ – ручка легко піддалась, двері відчинились, показуючи дітям густий ліс, такий самий, як за будинками Марлі та містера Самерлінга. Такий самий, як на острові Літо.
– Чому там, де містер Самерлінг, завжди ліс? – спитав Сай.
– Гарне запитання, – сказала Марлі, вдивляючись у темряву лісу. Відтак вона, повернувшись до друзів, потягнулась до їхніх рук. – Готові?
– Готові, – відповіла Ісла. Друзі разом ступили крок уперед, і двері за ними зачинились.
Стежка була завузькою, щоб йти пліч-о-пліч, тому Сай пішов першим, за ним – Марлі, а тоді – Ісла. Легкий вiтepeць погойдував віття дерев.
– І далеко нам йти? – спитав Сай, відмахуючись від комах, що роїлися довкола них.
Марлі змахнула павутиння з обличчя.
– Цей острів не такий уже й великий, тому довго йти не доведеться, – відповіла вона.
– Б’юсь об заклад, що в кінці стежки будуть двері, які ми відчинимо, ввівши кодове слово «друзі», – сказав Сай. – І вже за ними ми знайдемо містера Самерлінга. Кінець!
– А ви готові до того, що все це скінчиться? – спитала Марлі.
– Так, – миттєво відповів Сай. А тоді все ж замислився. – Ну…
– А ти? – спитала Марлі Іслу, озирнувшись через плече.
– Не знаю, – зізналась Ісла. – Я хочу знайти містера Самерлінга. Але це літо було таке веселе! Сумно, що воно майже скінчилось…
Марлі відчувала те саме. Вона пам’ятала, якою самотньою була, коли Обрі поїхала, а літо тягнулося нескінченно довго. Але вона знайшла нових друзів. У неї з’явився будиночок на дереві. Разом із друзями вони розгадали чимало загадок. І здійснили цю дивовижну подорож.
– Я така рада, що містер Самерлінг звів нас разом, – усміхнувшись, сказала Марлі. – Це було чудове літо!
Ісла кивнула й усміхнулась у відповідь.
– Агов, літо ще не скінчилось! – заперечив Сай, коли вони підійшли до іншого паркана. Цей паркан, вищий за попередній, був обвитий виноградною лозою.
– Як і це полювання за скарбом, – додала Ісла.
Стежка привела їх до чорних металевих дверей, на яких не було ані ручки, ані панелі з клавіатурою, як у будинку містера Самерлінга.
Але поруч із дверима був сенсорний екран, вмонтований у паркан. Сай пішов просто до нього.
– Е-е-е… Не думаю, що нам потрібно ввести сюди кодове слово «друзі», – промовив він.
На сенсорному екрані не було жодних літер, лише цифри «0», «1» та клавіша «Enter».