– Як відчинити ці двері без дверної ручки? – спитала Ісла.
– Уявлення не маю, – відповіла Марлі, здивовано роздивляючись двері.
Зрозуміло, що їм потрібно з’ясувати, що робити з сенсорним екраном, щоб їх відчинити. І Сай уже активно намагався із цим розібратись.
– Що ти робиш? – спитала Ісла, побачивши, як Сай знову і знову натискає цифру «1» на екрані.
– Тс-с!
Він щось порахував на пальцях, а тоді натиснув кнопку «1» ще кілька разів.
Марлі, здивовано піднявши брову, глянула на Іслу, а та у відповідь подивилась на неї поглядом «хтозна-може-він-щось-знає». Нарешті Сай натиснув кнопку «Enter» і відступив, спостерігаючи за дверима з очікуванням.
Сенсорний екран голосно загудів, налякавши їх усіх.
– Неправильно? – щиро здивувався Сай.
– Що неправильно? Що ти ввів? – спитала Марлі.
– Гаразд, ми гадаємо, що слово, яке нам треба ввести, – «друзі», так? – сказав Сай. – Але тут немає літер, тільки цифри, так? Тож я порахував, що «д» це шоста літера в алфавіті, і шість разів натиснув «1». Тоді «р»… забув, яка це літера, – хлопчик знову почав рахувати. – Двадцять перша. Тож я натиснув «1» ще двадцять один раз і…
– Ти натискав лише одиничку? – перервала його Ісла.
– Одиничку та «Enter», – сказав Сай. – Коли все ввів.
– Але нуль ти не натискав? – спитала Ісла.
– Ні? – відповів, немов запитуючи, Сай.
– А це значить, що ти просто натиснув одиничку десь із сотню разів, – сказала Марлі. Чи стільки, скільки потрібно було натиснути порядкові номера букв у слові «друзі».
– Я робив паузу між кожною літерою, – пояснив Сай.
– Може, замість пауз спробуємо натискати нуль? – запропонувала Ісла.
– Гаразд, – сказав Сай, знизавши плечима. Він натиснув одиничку шість разів для букви «д» зі слова «друзі», тоді натиснув нуль. Потім знову натиснув одиничку, тепер уже двадцять один раз для літери «р», тоді знов нуль. Потім двадцять чотири одиниці для букви «у» і нуль. Десять одиниць для «з», знову нуль. І дванадцять одиниць для «і», нуль і нарешті кнопку «Enter».
Бз-з-з!
Марлі зітхнула.
– Це теж не підходить, – промовила вона.
– Може, у нас неправильний пароль? – спитав Сай, притуляючись до паркана.
– Що ж іще це може бути? – спитала Марлі.
– Якщо це пароль, то, може, спробуємо «будиночок на дереві»? – запропонувала Ісла.
– Але ж ми щойно використали його для Ребекки, – заперечив Сай.
– То й що? Варто спробувати, – сказала Ісла.
Вони порахували порядковий номер кожної літери в словах «будиночок на дереві» і ввели код на екрані.
Бз-з-з!
– Я й досі вважаю, що кодове слово – «друзі», – сказала Марлі. – Інакше навіщо б Ребекка казала нам пам’ятати, хто ми? Це така сама підказка, як та, що була в нас біля будинку містера Самерлінга. Треба тільки з’ясувати, як ввести слово «друзі» на цьому екрані, використовуючи тільки одиницю, нуль і ввід.
– У тебе ж є із собою в наплічнику книжка шифрів, правда ж? – заохочувала Марлі Іслу. – Може, нам варто пошукати шифр з одиницями та нулями?
– Лише з одиницями та нулями, – наголосив Сай.
Марлі не знала, як знайти такий шифр у покажчику, тож почала просто гортати книжку. Вона гортала сторінки не швидко, але й не так повільно, щоб встигати читати. Аж поки щось не привернуло її увагу. Це була таблиця одиниць і нулів. Дівчинка зупинилась, щоб прочитати опис.
– Це двійковий код! – переможно вигукнула вона. – Мова комп’ютерів.
– І як він працює? – спитав Сай.
Марлі швидко проглянула перші кілька абзаців.
– Як перемикач, – пояснила вона. – Увімкнено або вимкнено: один або нуль.
Дівчинка перегорнула сторінку.
– Погляньте-но! Тут таблиця англійського алфавіту у двійковому коді!
– Дві таблиці, – зауважила Ісла. – Одна – для великих літер, інша – для малих. Яка нам потрібна?
– Я пропоную спробувати обидва варіанти. Англійською «друзі» буде «friends», – сказав Сай. – То як записати слово «friends» двійковим кодом?
– Почнемо з великих літер, – запропонувала Марлі.
– 01000110, – почала Марлі. – 01010010, 01001001, 01000101, 01001110, 01000100 і 01010011.
Цього разу пролунав дзвін – і екран згас.
Діти чекали, але нічого не відбувалось.
– То що, двері відчинені? – спитала Ісла.
Сай спробував штовхнути їх.
– Ні, – відповів він, коли двері не піддались на його зусилля.
– Може, їх треба зсунути? – запропонувала Ісла. Вона пошукала, за що б ухопитися, але нічого не знайшла.
– Але пролунав дзвін, а не дзижчання, – зауважила Марлі. – І кнопки зникли. Отже, ми все ввели правильно!
Але як же відчинити двері?
– Може, це якийсь баґ[1]? – припустив Сай. – Ти ж казала, що це комп’ютерний код.
– Ха! Може бути, – сказала Марлі.
– Я подумала, ти про справжню комаху. Як-от ці, – сказала Ісла, відмахуючись від комашні.
Урешті-решт екран затріскотів і на ньому з’явилося зображення. Зображення з… – Марлі примружилась, – з автобудинку?
А потім з’явилось знайоме обличчя.
– Ну, привіт, шукачі скарбів! – звернувся до них з екрана містер Самерлінг.
– Містере Самерлінгу! Містере Самерлінгу! – вигукувала Ісла, поки вони збиралися біля екрана.
– Ви живий! – вигукнув Сай. – Я знав, що ви живий!
– Ви нас чуєте? – спитала Марлі.
Містер Самерлінг усміхнувся:
– Так, чітко й голосно. Я теж дуже радий вас бачити. І безмежно щасливий бачити вас разом.
– А він має чудовий вигляд, – сказала Ісла Саю з Марлі.
Й так і було! Дідусь і справді мав здоровий і щасливий вигляд. І дуже живий!
– Ну звісно, я маю чудовий вигляд, – погодився містер Самерлінг. – І почуваюся краще, ніж будь-коли!
– Де ви? – спитала Ісла, підходячи ближче до екрана.
Містер Самерлінг захихотів:
– Я тут, усередині. Хочете увійти?
– Так! – в один голос вигукнули друзі.
– Тоді заходьте, – сказав містер Самерлінг, і двері перед ними з клацанням прочинилися.
[1] Bug (англ.) – дослівно комаха, але програмісти називають баґом помилки в коді або неправильну роботу програми.