Зайшовши всередину, Марлі з Іслою та Саєм опинились на широкому майданчику просто неба розмірами з футбольне поле разом із дитячим майданчиком в їхній школі. Збоку, поруч із рідкими кущиками, стояло кілька автобудинків і наметів. А просто перед ними невеличка ділянка трави була огороджена мотузкою, над квадратними клаптиками землі навпочіпки сиділи двоє людей із ручними лопатами та щітками.
– А що тут відбувається? – поцікавилась Ісла.
– Вони розкопують скарб? – спитав Сай.
– Можна й так сказати, – пролунав голос позаду.
Друзі як один обернулись і побачили сивочолого чоловіка, що прямував до них. Марлі ледве впізнала його, бо ніколи раніше не бачила того в джинсах та футболці.
– Містере Самерлінгу! – вигукнула вона. Марлі з друзями кинулися до чоловіка й міцно його обійняли.
– Я такий радий усіх вас бачити! – вигукнув містер Самерлінг, обіймаючи їх у відповідь.
– Ми зробили це! – скрикнув Сай. – Ми розгадали всі загадки та знайшли вас!
– Це точно, – погодився містер Самерлінг. – І це були нелегкі загадки!
– Так, нелегкі, – погодився Сай.
А тоді діти заговорили одне поперед одного:
– А навіщо ви створили для нас цей квест?
– Так, чому саме ми?
– Навіщо ви інсценували власну смерть?
– Ви повернетеся додому?
Містер Самерлінг підняв руку, зупиняючи потік запитань.
– Вибачте, але в нас так багато запитань! – сказала Марлі.
І після всього, що пережили друзі, дівчинка вважала, що вони заслуговують на відповіді.
– Я знаю, – сказав містер Самерлінг. Він помахав людям, які щось копали, і ті помахали у відповідь. – Як ви дивитесь на те, щоб зайти всередину і гарно поспілкуватись?
Він підвів Марлі, Сая та Іслу до найбільшого автобудинку, і вони залізли усередину.
– Ого! – мовив Сай, широко розплющивши очі. – Це кемпер[1] чи справжній будинок?
У Марлі виникло таке саме запитання. Тут були спальня, кухня, невеликий диван, розкладне крісло, навіть телевізор із каміном! Напевно, десь тут була і ванна кімната теж.
– Ви тут жили все літо? – спитала Ісла. Вона зняла обідок із котячими вушками з голови, потім знову надягла його.
– Було б так круто пожити тут! – сказала Марлі, роззираючись довкола.
Містер Самерлінг показав на диван, і діти по черзі всілись.
– Деякий час я був тут. Ще якийсь час я провів на острові Літо на своєму човні… – відповів він, опускаючись у крісло.
– Аж поки не здійнявся шторм, – перебив його Сай. – Що сталось? Як ви вижили в кораблетрощі?
– Кораблетроща? Не було ніякої кораблетрощі, – сказав містер Самерлінг, ледь усміхаючись. – Мій рибальський човен відірвало від берега під час шторму пізньої весни. Його віднесло далеко в канадські води. Але мене ніколи не було на тому човні. Тобто не тоді, коли він відірвався. Уявіть моє здивування, коли хтось знайшов його, а берегова охорона оголосила мене мертвим! – Він розсміявся, закинувши голову назад. Але сміявся тільки він.
– Удома всі вважають вас мертвим, – зауважила Марлі.
– Так, я знаю, – сказав містер Самерлінг уже більш серйозно. – Але знаєте що? – він нахилився ближче до них. – Це не страшно. Люди завжди вважали мене дивакуватим дідуганом…
– Що? Ні! Ми так не вважаємо! – наперебій заговорили діти.
– Будь ласка, – знову підняв руку містер Самерлінг. – Ми всі знаємо, що це так. І якщо бути до кінця відвертим, мені навіть подобається бути об’єктом таких обговорень. Нехай усі вдома гадають: Гаррі Самерлінг живий чи мертвий? Якщо вони дійдуть висновку, що я помер, то це допоможе вирішити одну з моїх найбільших проблем.
Марлі з Іслою та Саєм розгублено перезирнулись.
– Яку проблему? – запитала Ісла.
– З моїм сином, – відповів містер Самерлінг, стиснувши зуби. – Він роками намагається відправити мене в будинок для літніх людей, щоб розпоряджатися моїми грошима. Йому не подобається, що я витрачаю їх на пошуки скарбів і подорожі, бо він боїться, що йому нічого не залишиться. І не залишиться, якщо на те буде моя воля! Це мої гроші. І моє життя. Я не повернуся до Сендфорду. Я залишуся тут, на північному заході Тихого океану. Хочу провести решту днів досліджуючи острови, плаваючи й шукаючи скарби!
– То ось що вони там роблять? – вказала Марлі на вікно, крізь яке було видно людей, що копирсались у землі. – Вони шукають скарби?
– Так, – кивнув містер Самерлінг. – Кілька археологів знайшли на цьому острові сліди давнього поселення, тож усе літо ми розшукували артефакти.
– Артефакти чи скарби? – спитав Сай.
– А є різниця? – спитав у відповідь містер Самерлінг.
Марлі згадала, як містер Самерлінг завжди казав, що не все те золото, що блищить, і не всі скарби, що срібло й золото. І цього літа вони з друзями відкрили це й для себе. Без сумніву, скарб вони знайшли. Але не кожен погодиться, що будиночок на дереві та поїздка на острів Літо – це скарб. Але для них це – справжній скарб.
– Навіщо ви влаштували для нас усі ці полювання за скарбами? – спитала Марлі. Це запитання бентежило її найбільше.
– Так, чому саме для нас? – спитав Сай. – Ви ж нас майже не знаєте.
– О, я знаю вас краще, ніж ви думаєте, – відповів містер Самерлінг. – Я роками купую газети в крамниці твоєї сім’ї, Саю. Я знаю, що ти любиш ігри, іноді тобі важко дається навчання, інколи ти буваєш трохи непосидючим, але при цьому не боїшся ризикувати.
Сай здавався здивованим.
– Це все правда! – сказав він.
– З тобою, Ісло, ми познайомились два роки тому, коли я став твоїм старшим наставником і ми почали листуватися, – продовжував містер Самерлінг. – Я знаю, що ти любиш розгадувати загадки, а ще ти дещо тиха. Можливо, навіть самотня. Ось чому в тебе було так багато часу на листування з дідусем.
– Але мені подобалось листуватись із вами! – запротестувала Ісла. – А ще мені дуже подобалось отримувати листи!
– Знаю, – промовив містер Самерлінг. – І я щасливий, що тобі подобалося наше листування так само, як і мені. Неймовірно радісно було спостерігати за тим, як ти потроху вибираєшся зі своєї мушлі, коли ми вже роззнайомились. Але я розумів, що відповідні друзі-однолітки допомогли б тобі повністю розкритись.
Щоки Ісли залив рум’янець.
– І Марлі, – містер Самерлінг посунувся у кріслі. – Усе твоє життя ми прожили поруч. Я знаю, як сильно ти засмутилась, коли твоя подруга переїхала.
Марлі не просто засмутилась, вона була спустошена. Їй здавалось: це найгірше, що з нею колись траплялось. Але вона навчилась жити без Обрі. Навчилась покладатись на себе й бути самостійною. Це зовсім не означало, що вони з Обрі більше не були подругами, але їхня дружба змінилась.
– Я знав, що ви троє підійдете одне одному, – пояснив містер Самерлінг, звівши разом долоні. – Але ви були такі зайняті, що я не знав, чи ви взагалі колись познайомитесь. До того ж ви живете зовсім недалеко. Тож я вигадав, як вам провести трохи часу разом, – підморгнув він. – Організував для вас полювання за скарбом, гаразд: три полювання.
– Але як? Як вам взагалі вдалося організувати ці пошуки? – подалась уперед Ісла. – Ви були тут. Ви не знали, що всі вважатимуть вас загиблим у штормі. Як ви зробили нас частиною заповіту, якщо навіть Стелла Лавлейс вважала вас мертвим?
– Тут уже мій приятель Джо вступив у гру, – пояснив містер Самерлінг. – Ми з ним дружимо майже все життя. Коли берегова охорона повідомила про моє зникнення, у мене з’явилась ідея. Я відправив Джо в Сендфорд із паперами для Стелли та вказівками, як організувати пошуки скарбів. Пам’ятаєте, у першому листі не було сказано, що я мертвий. Там було написано: «Якщо ви читаєте цей лист, я зник безвісти, загинув або…»
– «…мене викрали інопланетяни», – перебив його Сай. – Я пам’ятаю цю частину!
– Так, ну… – містер Самерлінг, здавалося, цілком задоволений собою, – я не знав, що буде. Я не знав, чи зможете ви розв’язати загадки. Чи знайдете ви будиночок на дереві. Чи знайдете ви квитки на острів Літо. Але мушу визнати, що все склалося набагато краще, ніж я міг собі уявити! І тепер час обговорити наступний крок.
– Наступний крок? – перепитала Марлі, з цікавістю перезирнувшись із друзями. Ті так само були заінтриговані.
– Так, – відповів містер Самерлінг. Його очі виблискували таємничим захватом. – Ідеться про ваш останній скарб, якщо ви вирішите його прийняти.
– А чого б нам його не приймати? – спитав Сай.
– Що це? – запитала Ісла.
– Та перш ніж ми продовжимо, гадаю, до нас має приєднатись Стелла Лавлейс. Вона тут? – спитав містер Самерлінг.
– Вона на човні з капітаном Джо та Ребеккою, – відповів Сай.
Містер Самерлінг повільно звівся на ноги.
– Що ж, тоді ходімо до човна, – запропонував він. – І обіцяю: на всі ваші запитання будуть відповіді.
[1] Будинок на колесах. (Прим. ред.)