«Як помру, – подумав Дімон, – то поховають мене в невеличкій ямці, а згори покладуть красиву ромашку».
– Особисто я нічого класти на твою могилку не збираюсь, – сказав клоп Семен.
Виявляється, Дімон подумав про це вголос.
– Цікаво, як воно – лежати під землею?
– Та геть так само, як лежати на землі, тільки кисню немає. Ось ти на скільки дихання можеш затримати?
– Ну-у…. Не надовго, мабуть, – розгубився Дімон.
– Ну от. Значить, коли тебе закопають, ти відразу задихнешся.
– Але ж мене закопають саме тому, що я вже не дихатиму!
– Тоді не знаю, – позіхнув Семен і поповз собі.
– Цікаво, а хоч хтось заплаче, коли я помру?
– Я заплачу, – відгукнулася сонечко Фаня.
– Негусто, – зітхнув Дімон.
– Ну, якщо хоч хтось за тобою заплаче, значить, ти вже прожив життя недаремно.
– Справді?
Зрадів Дімон словам Фані й відразу викинув усі сумні думки з голови.
Саме в цей час грибник повз проходив.
– Ось і їжа, – сказав Дімон і стрибнув грибникові на холошу.
Собачки й собаки
Дімон помітив одну річ. Удень будь-який собака має вигляд милої собачки – не гавкає, не кусається, чіпляйся за нього сміливо.
А вночі всі ці милі собачки збиваються в зграї та стають зовсім іншими собаками – злими, галасливими й кусючими.
Тому навіть якщо вдень Дімон помічав зграю собачок, намагався не висовуватися й обходив їх десятою дорогою, адже в будь-який момент зграя милих собачок може перетворитись на зграю скажених псів.
Просто вночі це чомусь трапляється частіше.