Одного разу Дімон полював на грибників. І впіймав білого та соковитого. Причепився до ноги й обідом насолоджується.
Ну, наївся і сплигнув на землю.
Бачить, а поряд його одноплемінник приземлився. На цьому ж самому грибнику обідав.
Придивився Дімон, а це не просто одноплемінник, а самиця кліща. Та ще й симпатична дуже.
Він тоді від пилу обтрусився і ввічливо їй говорить:
– Привіт! Ми з тобою однієї крові!
– Напилися, – відповідає йому самиця.
– Так, – погодився Дімон. – Тепер якщо хто з нас у лікарню потрапить, то ми зможемо бути донорами крові одне для одного. Мене звуть Дімон.
– А мене Демона.
– Демона? Що за дивне ім’я?
Самиця ікла рукавом витерла і каже:
– Батьки хлопчика хотіли. Думали назвати Дімоном. Як тебе. А тут я народилася. Ну, тато не став особливо голову сушити – одну літеру в імені замінив, іншу додав – і все. Сказав, що виставу дивився. Якогось Шекспіра. Там героїню схоже звали. Дездемоною, здається. Так що відтоді мене всі так і називають – Демона.
Історія Демони дуже сподобалася Дімонові.
– Клас! – вигукнув він. – А давай дружити? Демона уважно оглянула Дімона з ніг до голови, подумала буквально секунду й каже:
– Давай. Хлопець ти ніби порядний, не волоцюга. Так зустрілися Дімон і Демона.
На таксі
Ось повів Дімон Демону на собаці кататися. Їдуть вони на невеликому песикові породи коргі. Від шерсті його приємно шампунем пахне, вітерець вуса Дімонові лоскоче, господиня коргі голосно на телефоні музику слухає – на весь майданчик.
Краса!
– Нічого, – мрійливо каже Дімон. – Ось ще трішки осмілію й на справжній кавказькій вівчарці тебе покатаю.
Демона притулилась міцніше до Дімона й ласкаво так відповідає:
– Та мені з тобою й на таксі добре.
– Та ні, такса навіть не коргі, її ми собі завжди дозволити можемо, – заперечив Дімон. – Гайда ближче до шиї в шерсть зариємося!
І так Дімонові добре стало, що Демона в нього не вередлива. Тим більше, на кавказьку вівчарку найближчим часом у нього ще точно сміливості не вистачить.