Дивачка вставала дуже рано, застрибувала поруч із півнем Червінцем на паркан і намагалася разом із ним виспівувати «Ку-ку-рі-ку». На щастя, їй це не вдавалося. Адже якби курка заспівала пісню півня, у селі б здійнявся страшний ґвалт. Такий спів віщує неприємності, халепи, прикрощі й капості… А хто ж полюбляє неприємності, халепи, прикрощі й капості?!
Курочка Мишко вже на другому складі чарівного півнячого слівця закашлювалася. У неї з горла вискакувало щось таке:
– Ку-ку-ка… кх-кх.
Тітоньки-квочки, квокчучи, підсміювалися:
– Ні курка, ні півень вона, наша дивачка – зозуля!
Дещо в цьому було від правди. Адже курочка Мишко справді була зозуляста.
Удень дивачка наввипередки з Червінцем бігла на звабливу галявку з зерном, гробачками й черв’яками та припрошувала інших курей, мов ґаздиня.
Господар курячого царства, на відміну від самого царства, дивився на ці вибрики «городської» панійки терпляче. Адже він, шляхетний червонястий півень, мусив мати повагу до прекрасної статі. Та й, зрештою (він нікому в цьому не зізнавався!), новенька починала йому подобатися. Адже не була ні манірною, ані лінивою, як місцеві білі курки.
Минали дні, а курочка Мишко поводила себе нахабно й безпардонно. Прихильник (цілком таємний) у неї був лише один. А раз таємний – то не рахується. Із часом її стали всі уникати.