Моє ім’я Ян, але всі звуть мене Яськом. Мама навіть каже іноді: «Ясичку». Нібито я маленька дитина. А мені майже вісім!
Коли я виросту, стану славетним детективом. Тоді всім доведеться називати мене паном детективом. Уже зараз я завжди маю при собі особливий нотатник. Про всяк випадок. Ніколи не знаєш, які саме важливі факти[1] доведеться занотовувати.
Мешкаю я в багатоквартирному будинку номер п’ять на Чорничній вулиці разом із батьками, сестрою Лількою й Тигром. Лільці незабаром виповниться шість. Вона ще така дитина! Зовсім непридатна бути детективом. Тигр, звісно, несправжній. Це наш кіт. У нього чорна шерсть і зелені очі. Ми з мамою знайшли його маленьким кошеням. Воно сиділо під лавкою в парку й нявчало.
– Мамо, нумо візьмемо його собі, – попросив я.
Мама одразу погодилася. І ось Тигр живе з нами вже три роки. Відтоді він неабияк змінився. Став ду-у-уже великим! У нього виросли лапи та кігті. Але дещо залишилося незмінним: ми завжди були нерозлучними. І так тривало до однієї дощової суботи…
Усе почалося, коли мамі на думку спала одна ідея.
– Поїхали в басейн!
– Супер! – вигукнула Лілька.
Я теж зрадів, бо давно не плавав. Але потім почалося! Здійнявся такий рейвах[2]: шукали плавки, шапочки й окуляри для плавання.
– Куди я поділа шапочки?
Мама зазирала на полиці та в шухляди. Шукала то в одній шафі, то в іншій.
– Ось вони де! – нарешті вигукнула вона, знайшовши їх на верхній полиці у величезній шафі в передпокої.
Уф-ф!
Ми зібрали все необхідне й поїхали.
У басейні було пречудово. Ми плавали та пірнали. Потім мама висушила нам волосся, і ми повернулися додому.
– Привіт, Тигре! – вигукнув я, щойно переступив поріг. Я роблю так завжди, коли повертаюся зі школи, прогулянки або якоїсь подорожі. Зазвичай Тигр підходить до мене, ластиться й нявчить.
Але цього разу він не з’явився.
Я гукнув голосніше:
– Тигре!
Нічого. Тиша. Ми з Лількою поскидали взуття й побігли на кухню, а потім до нашої кімнати.
– Мамо, Тигра немає! – крикнув я.
– Напевно, він десь ховається, – спокійно мовила вона.
– Тигре! Тигре! Киць-киць-киць! – ми кликали його та шукали всюди. Під диваном, під ковдрою, у коробці з кубиками, за шторами й навіть у пральній машині.
– Його хтось викрав, – припустила Лілька.
– Що ти таке кажеш! – обурився я. – Наш Тигр занадто розумний, щоб дозволити себе викрасти.
– Де ти заховався, Тигрусю? – покликала мама й насипала частування в котячу миску.
Тигр любив попоїсти. Він завжди прибігав, щойно ми відчиняли дверцята холодильника. Але зараз кіт не прийшов.
– Дивно, – сказала мама, і я побачив, що вона хвилюється. – Може, він вийшов із дому?
– Яким чином? – я ледве стримував сльози. – Це Тигр. Він ніколи не виходить із дому.
– А що, як він вислизнув, поки ми збиралися до басейну?
– Це все через оті дурні купальні шапочки, – сказав я, злий на басейн і взагалі на цілий світ. Уранці панував такий безлад, що я навіть не міг згадати, де востаннє бачив Тигра.
– Мушу його знайти, – сказав я.
– Я тобі допоможу! – вигукнула Лілька.
[1] Факт – те, що сталося насправді, не вигадана подія або явище.
[2] Рейвах – безладна біганина, метушня, галас і крик.