Ми побігли туди. Мама одну за одною відчиняла дверцята величезної шафи. Ми з Лількою стрибали й кричали:
– Тигре! Тигре!
Мама викидала з шафи светри, пальта й шарфи. Утворився справжній безлад. Потім вона принесла стілець, щоб зазирнути на найвищу полицю. І тут у шафі щось засвітилося. Дві зелені круглі цятки.
– Тигре! Що ти тут робиш?! – вигукнула мама.
Раптом я зрозумів, що осяйні цятки – це очі Тигра. І де ж знайшовся наш кіт? На верхній полиці шафи! Там, де вранці знайшли купальні шапочки. Кіт сидів і витріщався на нас.
– Ти тут! Тигрику, любий! – кричав я.
– Він повернувся! Він повернувся! – кричала Лілька.
– Оце ти знайшов собі схованку! Ми так за тебе хвилювалися, – ласкаво сказала мама.
Тигр подивився на нас, вочевидь здивований нашою радістю. Потім зістрибнув з полиці на спинку стільця. Звідти – на підлогу. Потягнувся, ніби нічого не сталося, й попрямував на кухню.
Цієї миті прочинилися двері до квартири. Це наш тато повернувся з відрядження. Він побачив купи светрів на підлозі, маму, яка стояла на стільці, та Лільку, переодягнену у відьму.
– Що сталося?! – скрикнув він. – Я бачив плакати внизу. Тигр загубився? Коли? Як? І що тут відбувається?
– Тигр не загубився, – почала пояснювати Лілька. – Він просто пішов шукати свою відьму. Але він повернувся, бо тепер я буду його відьмою.
– Неправда, тату, Тигр нікуди не зникав, – сказав я. – Він цілий день просидів у шафі. А ми його повсюди шукали. Навіть у підвалі.
Тато подивився на нас із Лількою так, нібито побачив інопланетян[1].
– Може, повечеряємо? – запропонувала мама й злізла зі стільця. – Сядемо спокійно, й усе тобі розкажемо.
За столом кожен намагався розказати свою версію[2] історії. Я, звісно, виклав усе про своє розслідування. Лілька показала «Книжку заклинань» і чорну бородавку на носі, яка зовсім не скидалася на бородавку. А мама… Мама розповіла, як усе було насправді.
– Усе почалося із купальних шапочок. Ми збиралися до басейну, і я не могла їх знайти. Обшукала всі шафи, дістала з них одяг. Утворився неабиякий безлад. Нарешті я знайшла шапочки на верхній полиці шафи в передпокої. Перш ніж я зачинила дверцята, Тигр, вочевидь заскочив усередину. Умостився там, де перед тим лежали шапочки, і проспав цілий день. Я була впевнена, що він утік із дому.
– Ох, Тигре, Тигре, – похитав головою тато.
Тигр щойно повечеряв і з апетитом облизувався.
Його зовсім не бентежило те, що ми так переживали за нього. Зовсім!
– А я думаю, що Тигр усе-таки шукав відьму, – правила своє Лілька.
– Тоді чудово, – сказав тато, – що на Чорничній вулиці п’ять мешкає одна з них.
– Але, тату, – прошепотіла Лілька, – я лише вдаю відьму.
– Справді? А мені здається, що твій ніс став трохи… гачкуватим.
– О ні! – Лілька вхопилася за носа.
Звісно, тато пожартував. Але однаково Лілька потім годину стояла перед дзеркалом і перевіряла, чи з її носом усе гаразд.
Історія з шафою і поличкою для купальних шапочок сталася вже доволі давно. Відтоді Тигр більше не зникав. І ми знову нерозлучні. Коли його довго не видно, я знаю, що він сидить за диваном.
Лілька ще й досі вважає, що Тигр повернувся до нас через її заклинання. Іноді вона вбирається відьмою й кличе:
– Ходи до мене, мій чорний котику! Будемо творити магію!
А я отримав від мами новий нотатник детектива.
Хтозна, можливо, невдовзі мені знову доведеться проводити якесь розслідування?
[1] Інопланетяни – прибульці з іншої планети.
[2] Версія – припущення.