Я знайшла його в п’ятницю під лавкою в парку. Того дня наша вчителька оголосила:
– Зараз підемо в парк на пошуки осінніх скарбів!
Ми зраділи і вже за кілька хвилин гасали парковими алейками. Назбирали купу каштанів, жолудів і горобини, зробили пишні осінні букети, а тоді влаштували несамовитий бій листям. Різнобарвна амуніція[1] кружляла в повітрі, час від часу осипаючи когось із голови до п’ят. Сміху було – у міх не вбереш[2]!
Коли в мене закінчилися припаси під рукою, я роззирнулася. Під лавкою було ще вдосталь листя. Тож я підбігла до неї та, нахилившись, побачила щось дивне. З-поміж листя стирчала маленька коричнева голівка, а темно-карі очі дивилися на мене із сумом.
– Що ти тут робиш? – запитала я.
Із-під лавки виліз маленький цуцик. Сів переді мною й заскавулів. Я погладила малюка, і той радісно заметляв хвостиком. Пес дивився на мене, ніби чогось очікував. Чого саме – я не розуміла, але й відійти вже не могла.
– Елю, ти йдеш? – почула я позаду голос моєї подруги Ані. – О боже мій, звідкіля він тут узявся? – вигукнула вона, побачивши цуцика.
– Не знаю. Мені здається, він когось чекає. Сидів у листі під лавкою.
– Яке гарнюнє, – захоплювалася Аня. – Диви: ця біла плямка на лобі схожа на лісовий горішок!
Шкода було лишати песика самого, тож ми присіли й гладили його в очікуванні власника. Але ніхто так і не з’явився. За кілька хвилин навколо нас зібрався весь клас разом із учителькою.
– Доведеться його залишити, – сказала вона. – Можливо, насправді хтось пішов до крамниці й повернеться по нього? І дуже засмутиться, як не знайде свого вигодованця[3]. Ходімо, час повертатися до школи.
***
Удома я не могла знайти собі місця. Повсякчас думала про цього маленького песика, якого вже подумки називала Горішком. Перед очима стояв його сумний погляд. А раптом ніхто за ним не прийшов?
Щойно мій тато повернувся з роботи, я розповіла йому про зустріч із цуциком і поділилася своїми хвилюваннями.
– Тату, ходімо до парку, будь ласка. Подивимося, чи він ще там…
Тато дуже любить тварин, тож він погодився. За кільканадцять хвилин ми схилилися над лавкою. Чекати довелося недовго. Цуцик виринув із-під листя й жалібно заскимлів.
– Бідолаха, – погладила я його по голівці, і пес притулився до моєї руки. – Ніхто за тобою не прийшов…
– Ну… Вигляд у нього не дуже, – мовив тато. – Ще й, мабуть, добряче змерз…
– Треба забрати його додому, зігріти й нагодувати! – щодо цього я не мала жодних сумнівів. Надворі ставало дедалі темніше й холодніше.
Тато якийсь час потупцював на місці, ще раз уважно подивився на цуцика й урешті вирішив:
– Гадаю, у нас немає вибору. Тільки… що на це скажуть мама й пані Гелена?
[1] Амуніція – спорядження, обладунки.
[2] У міх не вбереш – дуже багато, без міри.
[3] Вигодованець – вихованець.