Новий мешканець не влаштовував пані Гелену. Про це вона нагадувала нам під час кожної зустрічі. Терпіла вона Горішка, мабуть, тільки завдяки татові, який спромігся поремонтувати більшість застарілих пристроїв в її квартирі. Щоразу, як я проходила повз пані Гелену, виводячи собаку на прогулянку, вона неприязно дивилася на Горішка й помахувала перед його носом тростиною.
– Ти тут лише гість! – нагадувала вона. – На кілька днів.
На щастя, кілька днів обернулися на тиждень. Потім – на два тижні. А про Горішка так ніхто й не питав. Натомість пес почувався в нашій квартирі як удома й потроху ставав членом сім’ї. Зустрічав нас радісно, коли ми поверталися додому. Залюбки грався з нами й любив засинати, притуливши голівку до чиїхось ніг. Ми були дуже щасливі, що пес з’явився в нашому житті.
Горішок виявився дуже жвавим собакою. Полюбляв ганяти м’яча, голосно тюпаючи малими лапками по старій дерев’яній підлозі. Вибігав погуляти, дзвінко дзявкаючи. А як тільки зачував чиїсь кроки на сходах, підхоплювався з місця й прислухався під дверима. Уночі гарчав, коли щось його непокоїло. А днями лунким гавканням розганяв горобців із кухонного вікна.
Без сумніву, це чув увесь будинок. На щастя, мешканцям Горішок одразу сподобався, бо завжди вітав їх енергійним вимахуванням хвостом.
– Цей будинок нарешті ожив, – радів пан Влодек, наш сусід згори. – До цього тут було аж занадто спокійно.
На жаль, пані Гелена була іншої думки. Одного дня вона постукала до нашої квартири.
– Коли нарешті цей пес зникне?! – запитала вона гнівно. – Він постійно гавкає і шумить. Я не можу ані спати, ані дивитися спокійно телевізор. Ви повинні віддати його якнайшвидше!
– Нам слід якось задобрити пані Гелену, – сказала мама, як тільки старша пані вийшла. – Інакше справді доведеться віддати Горішка.
Злякавшись, я повела собаку на прогулянку, щоб спокійно все обміркувати.