Гадаю, усе б добре склалося, якби не Борис…
Якось удень Горішок сидів на підвіконні й ми разом визирали у вікно в очікуванні мами. Спочатку собака помітив її в кінці вулиці, заскавулів і почав махати хвостом. За мить його увагу привернуло ще щось: пані Гелена вийшла в сад, щоб укрити троянди до зими.
Але Горішка зацікавила не стільки сусідка, як її кіт. Той поволі крокував за своєю власницею. Горішок заціпенів, настовбурчив шерсть, грізно зморщив носа й вишкірився[1].
Він ненавидів Бориса, і я завжди мусила тримати його міцно на повідці, коли ми ненароком зустрічали кота дорогою. Тепер пес почав гарчати й не зводив очей із ворога. Та коли Горішок почув кроки мами на сходах, то зістрибнув на підлогу й помчав до дверей.
– Привіт, Елю, – привіталася мама, і тієї миті цуцик пролетів повз неї та вибіг на сходи.
– О ні! – застогнала я й помчала за ним.
– Куди ж ти? – встигла я почути мамин голос. – Одягнись, застудишся!
Однак я не мала часу одягатися. Горішок уже був унизу. Коли я вибігла на двір, то побачила, як переляканий Борис стрибає на стару яблуню, а потім перестрибує на дах гаража.
Горішок погнав за ним, зриваючи чохли[2] з трояндових кущів. А потім – із гучним гавкотом почав стрибати на стіну гаража.
Я з жахом спостерігала, як гілочки винограду, що спинався по будівлі, одна за одною падали додолу. Пані Гелена вже дибала назустріч моєму собаці, грізно вимахуючи тростиною.
Я першою добігла до Горішка, спіймала його й, не чекаючи реакції старенької, утекла до квартири. І забігла до своєї кімнати із собакою на руках.
– Горішку, що ти накоїв? – шепотіла я, міцно пригортаючи його до себе. Наляканий песик скулився в моїх обіймах.
– Що сталося? – спитала мама. Тієї самої миті у двері гучно постукали, тож вона пішла відчиняти. Я чудово знала, хто це вирішив раптом нас навідати.
– Годі! – сповнений злості голос пані Гелени долинав аж до моєї кімнати. – Цьому собаці слід негайно забиратися звідси! Він перелякав мого Бориса, він знищив лозу[3] й поламав троянди! Я більше не терпітиму його під своїм дахом!
Мама намагалася щось пояснити, але пані Гелена й слухати не хотіла.
– Я даю вам час до завтра! Їду ночувати до моєї хворої кузини, але до полудня повернусь. Відтоді щоб я не бачила цього пса! – крикнула вона, грюкнула дверима й пішла.
Цього разу навіть татові не вдалося нічого вдіяти. Прийшовши з роботи й вислухавши мою історію, він одразу пішов поговорити із власницею будинку. Але швидко від неї повернувся.
– Нічого не вдієш, – сумно похитав головою тато. – Пані Гелена дала чітко зрозуміти: якщо ми хочемо й далі тут мешкати, собака має зникнути.
А за деякий час він додав:
– У нас немає вибору, мусимо віддати його в притулок…
[1] Вишкірятися – показувати зуби, розтуливши губи; робити грізний вигляд.
[2] Чохли – тут укриття на зиму для квітів.
[3] Лоза – довге тонке стебло деяких кущових рослин (верби, винограду тощо).