Ми виїхали рано-вранці й за три години побачили здалеку дерев’яний будинок тітки Мальвіни. Він стояв на пагорбі. Пагорб не мав назви, і я називав його Медвяним. Чому? Бо моя тітка тримає вулики та робить найкращий мед у світі.
Автівка підіймалася крутою дорогою. Востаннє ми були тут понад рік тому, але відтоді нічого не змінилося. Ми минули зелений фруктовий сад і сім кольорових вуликів. Бджоли гули, птахи співали.
– Як тут гарно, – сказала мама.
«І як нудно», – подумав я. Мій учорашній добрий гумор зник. Ще й на небі з’явилися тьмяні хмари. Напевне, зараз почнеться дощ. Що за невдача!
Тітка Мальвіна чекала на нас перед будинком. Коло неї стояв Вовк. Звісно, не справжній лісовий звір. Вовком звати тітчиного пса. Тітка взяла його з притулку, і відтоді вони нерозлучні. Вовк – величезний і має густе сиве хутро.
– Максе! Тосю! Я так рада вас бачити! – вигукнула тітка, коли ми вийшли з автівки.
Тітка Мальвіна схожа на індіанку, хіба що не вистачає головного убору з пір’я. У неї довгі чорні коси, вона одягає барвисті сукні та браслети з намистин.
Вона міцно обійняла нас, вітаючись.
– Привіт, Вовче, – сказав я й почухав собаку за вухом.
Тітка та батьки тим часом розмовляли про нашу поїздку й погоду. Так нудно! А потім ми увійшли до будинку.
Будинок тітки такий самий, як і вона – різнокольоровий і веселий. На підлозі лежать смугасті килими, на стінах висить чимало картин і фотографій.
– Як смачно пахне! – вигукнула Тося.
– Я спекла яблучний пиріг, – сказала тітка. – Побачите, ми чудово розважимося!
Розважимося? На Медвяному пагорбі? Я мав величезні сумніви щодо цього. Батьки влаштувалися на канапі пити каву. А нас тітка повела на горище.
– Я приготувала для вас кімнату нагорі, – сказала вона.
І ось я, великий мандрівник, мусив ділити помешкання зі своєю молодшою сестрою та її рожевим поні.