Мансарда була дуже маленькою. Тут стояло два ліжка, два стільці, стіл і шафа.
– Що будемо робити? – запитала Тося.
– Нічого, – буркнув я. – Просто розпакуй свої речі.
Я вирішив покласти атлас, ліхтарик і щоденник мандрівника до шафи. Адже на Медвяному пагорбі вони мені не знадобляться. Аж раптом помітив, що на нижній полиці шафи щось лежить. Якась товста книжка.
– Що це? – підійшла до мене Тося.
Книжка була дуже старою на вигляд. Вона мала тверду, трохи потерту обкладинку.
– «Казки», – прочитав я назву.
– Супер! – закричала Тося. – Почитаєш мені?
– Може, пізніше, – відповів я.
Я розгорнув книжку. Її пожовклі сторінки пахли якось дивно. Я вже хотів було покласти знахідку на місце, як раптом помітив: між сторінками щось стирчить. Подумав, може, це закладка. Розгорнув книжку на позначеній сторінці, а потім зрозумів, що це не закладка і не якийсь випадковий аркуш.
Це був… лист. Невеликий пожовклий папірець, списаний чорним чорнилом.
Тося вирвала його з моєї руки.
– Що це таке? – запитала вона.
– Мабуть… підказка, – відповів я.
– Яка підказка? Прочитай мені, Максе, будь ласка.
Я взяв у Тосі аркуш і повільно прочитав:
– На пагорбі дещо приховано тайно. Воно до пригод закликає негайно! Шукайте! Це «дещо» давно вже чекає. На стелажі в старому сараї.
Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного.
– Знаєш, що це означає? – прошепотів я.
– Що ми маємо щось шукати? – Тося теж шепотіла.
Я знову прочитав листа.
– Розумієш, куди нас може привести ця вказівка? До скарбу! – вигукнув я.
– До скарбу? – пискнула сестра.
– Поглянь, ця книжка й цей лист видаються дуже старими, – сказав я схвильовано. – Либонь, колись давно хтось сховав дещо на пагорбі, а тепер ми це знайдемо. Це може бути щось дуже цінне… Наприклад, золото.
– Скарб… – замріялася Тося. – Може, це корона! Така, яку носять справжні принцеси.
Я витріщився на пожовклий аркуш. Скарб на Медвяному пагорбі! Оце так історія! Мені стало цікаво, чи тітка Мальвіна знає про книжку в шафі. Я вирішив так: навіть якщо вона й бачила її раніше, напевно не зазирала всередину.
– Може, покажемо цей аркушик татові? – запропонувала Тося. – Він точно здогадається, де шукати цю корону.
– По-перше, ми не знаємо, чи це корона, а по-друге, чудово впораємося самі, – сказав я. – Влаштуємо батькам і тітці сюрприз. Лишень уяви їхні обличчя, коли ми покажемо їм скриню із золотом!
– Або корону! – підхопила Тося.
– Вирушаємо на пошуки, – вирішив я.
– Але куди?
Я подивився на лист.
– Маємо зазирнути в сарай для інструментів, – сказав я.
– А Зірочка може піти з нами? – запитала Тося.
– Яка ще Зірочка?
– Моя дівчинка-поні, – Тося показала на свою велику м’яку іграшку рожевого кольору.
– Е-е-е… Краще не треба. Твоя Зірочка надто впадає в вічі.
Ми вислизнули з будинку. Дорослі, поглинені розмовою, не помітили цього. Із сірого неба зривався дощик. Але ми однаково побігли до сараю для інструментів.