Двері виявилися відчиненими. Ми увійшли всередину. Перед нами стояли косарка та плетений кошик, повний картоплі. На стіні за ними висіли на гаках інструменти: секатори, граблі, мотики й лопати.
– Ну де ж нам шукати цей скарб? – нетерпляче спитала Тося.
– Шукайте! Це «дещо» давно вже чекає на стелажі в старому сараї, – перечитав я.
У сараї стояли два стелажі поряд. Перший був заповнений порожніми слоїками. Мабуть, для меду.
– Це має бути десь там! – показав я на другий стелаж.
На одній із його полиць згорнувся садовий шланг, а на другій стояло металеве відерце.
Я зняв його з полиці.
– Тут немає корони, – сказала Тося, зазирнувши всередину.
На дні відра лежала лише викрутка.
– Може, це підказка, – припустив я.
– Що?
– Можливо, треба щось викрутити. Ну, знаєш, якийсь гвинт, – пояснив я.
Ми почали роззиратися. Мені здавалося, що в сараї має бути якась таємна схованка, наприклад, під підлогою. Я був певен, що за мить знайду якісь гвинти, викручу їх і побачу скриню, повну золота.
Однак нічого такого не сталося. Сарай був маленьким і цілком звичайним. На підлозі не виднілося жодного гвинта. Я втрачав надію.
– Дивись, Максе, ось там є гарна пляшка, – сказала Тося, вказуючи на другий стелаж.
На полиці й справді стояла пляшка. Вона була невелика, черевата, зелена, з жовтим корком. Не знаю, чому не помітив її раніше.
Я зняв пляшку з полиці, і тієї ж миті… загриміло.
– Гроза! Я боюся! Біжимо! – запищала Тося.
Недовго думаючи, я забрав пляшку, й ми побігли додому.
– Максе, Тосю, йдіть обідати! – гукнула тітка, коли ми вже опинилися на сходах, що вели на горище.
– За хвилину прийдемо, тітонько, – сказав я.
Ми зачинили за собою двері в кімнату. Я підніс пляшку вгору.
– Усередині щось є, – прошепотів я.
– Гадаю, це знову лист, – сказала Тося.
Я вийняв корок, і за мить із пляшки випав згорнутий аркуш паперу.
Я обережно розгорнув його й аж усівся від здивування. Це був не лист, це була… мапа!
– Що це? – спитала Тося, дивлячись на аркуш.
– Ще одна підказка, – пояснив я.
Я поклав мапу на підлогу. Ми втупилися в неї, і за якусь мить усе стало зрозуміло.
– Дивись, це будинок нашої тітоньки, – показав я Тосі. – Оце вулики, а оце…
– Червона позначка! Напевне, там і є скарб! – закричала Тося.
Мапа вела до саду. Хтось позначив перше дерево червоною сніжинкою. Я глянув у вікно. Дощило, а в небі спалахували блискавки.
– Підемо в сад, щойно дощ ущухне, – сказав я.
Я сховав пляшку під ліжком, і ми спустилися обідати.
Не пам’ятаю, що я їв. Бо думками був у саду. Повсякчас поглядав у вікно. На жаль, лило наче з цеберки[1].
– Хто хоче яблучного пирога? – спитала тітонька.
– Я! Я! – вигукнула Тося.
Я з’їв два шматки пирога, а потім ми розглядали дитячі фотографії мого тата й тітки Мальвіни.
Так минув вечір. Скарб мав почекати до ранку.
[1] Лило наче з цеберки – сильний дощ, злива; цеберка – кругла посудина, часто виготовлена з дерева, яку використовують для носіння води.