Прокинувся я о шостій. Одразу визирнув у вікно. Сонце! Ура! Тося, щойно розплющила очі, запитала:
– Ідемо шукати скарб?
Тітка Мальвіна вже метушилася на кухні.
– Тітонько, ми можемо трохи погратися в саду? – запитав я.
– Звісно, проте, може, спочатку поснідаєте?
– Я не голодна, – відказала Тося.
– Пізніше, тітонько, – відповів я.
І ми помчали, наче на крилах – я, Тося і Вовк. На нас чекав зелений сад. Коли ми проходили повз вулики, я дістав із кишені мапу. Не хотілося припуститися помилки.
– Воно там, – указав я на перше дерево біля стежки.
Трава була висока й мокра. Але для справжнього шукача скарбів не існує жодних перешкод. Ми підійшли до яблуні. На вигляд вона була цілком звичайною. Я б ніколи й не здогадався, що це дерево може приховувати якийсь скарб.
– І що тепер? – запитала Тося.
Я й гадки не мав, що робити далі.
– Може, треба викопати яму… – сказала Тося, а потім повернулася до собаки: – Вовче, копай!
Вовк лише завиляв хвостом.
– Мабуть, він не знає цієї команди, – тихо промовила Тося.
Ідея викопати яму здалася мені хорошою. Тільки от я не знав, де саме треба копати. Я роззирнувся, шукаючи якийсь камінь чи знак у траві. Та нічого не помітив.
Тося заважала мені думати. Вона співала й танцювала навкруги яблуні. Вовк бігав слідом.
Зрештою я вирішив копати в декількох місцях. Я сподівався, що скарб заховали не надто глибоко. Уже збирався йти до сараю за лопатою, коли Тося сказала:
– Поглянь, у цьому дереві є дупло.
Дійсно, у стовбурі яблуні виднілася невелика шпарина. Я обережно зазирнув усередину й вигукнув:
– Там щось є!
І справді, у дуплі щось блищало! Тося припинила танцювати, стала навшпиньки й зазирнула в дупло. Я гадки не мав, що це може бути, й трохи злякався.
– Ну ж бо діставай цей скарб, – вигукнула Тося.
Я обережно торкнувся пальцем того, що виднілося в дуплі. Воно було гладким і холодним.
– Це точно корона! – закричала Тося. – Я ж надіну її на деякий час, можна?! Можна?!
Ох ця Тося! Такої миті думати про корону… Серце калатало. Я подумки сказав собі, що справжній шукач пригод нічого не боїться, й… засунув руку в дупло. За мить я дістав маленьку металеву коробку.
– Ой, цей скарб такий крихітний, – розчаровано мовила Тося.
Я обережно підняв кришку. Всередині лежав ключ. На вигляд зовсім звичайний.
– Може, це ключ від якогось сейфа? – спитала Тося. – А в сейфі лежить корона.
У коробці знайшлося ще щось: записка! Така сама, як та, що її ми відшукали в книжці.
– Знову лист, – сказав я.
– Читай!
Я розгорнув записку й прочитав уголос:
– Ключа з собою забирайте, хутчіш ним льох ви відмикайте. Сміливо ви туди ідіть і там зелене щось знайдіть!
– Хіба в тітчиному будинку є льох? – здивовано запитала Тося.
– Не певний, але, здається, я бачив маленькі дверцята в задній частині будинку. Маємо перевірити, – сказав я.
Ми знову побігли до будинку. Вовк не пас задніх. Тося запитала:
– Отже, цей скарб… зелений?
– Гадаю, так.
– То це не корона, еге ж? – сестричка була розчарована. – Корони не бувають зеленими.
– Не хвилюйся, – втішив я її. – Може, скарб захований у зеленій скрині.
У задній частині будинку ми побачили сходи. Вони вели до дерев’яних дверей, пофарбованих у блакитний колір.
– Здається, це тут, – прошепотів я.
– Мені трохи лячно, – сказала Тося. – Може, розповімо про все тітці?
– Нумо спочатку перевіримо, чи цей ключ узагалі підходить, – запропонував я.
Я уставив ключа в замкову шпарину. Він підійшов. Я повільно повернув його. Щось скрипнуло. Я натиснув на ручку – і двері відчинилися.