У льосі було прохолодно. У світлі, що падало крізь відчинені двері, ми помітили стелажі. На них стояли слоїки з різними закрутками.
– Тут трохи моторошно, – прошепотіла сестра за моєю спиною.
До льоху забіг Вовк. Він обнюхував слоїки та виляв хвостом.
– Дивися, нема чого боятися, Вовк із нами, – сказав я.
Ми зайшли до льоху й одразу помітили: окрім закруток там було ще щось. Це «щось» стояло в кутку. Воно було довгастим і… зеленим!
– Що це? – запитала Тося. – Не схоже на скриню для корони.
Ми підійшли ближче. Я торкнувся нашої знахідки. Я й гадки не мав, що це може бути. Хотів уже забрати наш скарб, аж у дверях льоху з’явилася тітка Мальвіна.
– Ось ви де! – вигукнула вона. – А я скрізь вас шукала!
– Ми… – я не знав, що сказати.
– Як ви сюди потрапили? – запитала тітка. – Я ніде не могла знайти ключ від льоху.
– Ну, власне. Ми… – я хотів якось пояснити все тітці.
– Що це? – тітка підійшла до нашої зеленої знахідки.
– Не знаю, – пробурмотів я. Тітка заволала:
– Це ж намет! Старий харцерський намет!
Намет?! Оце чудово! Замість золота чи корони ми знайшли старий намет.
– Але ми шукали скарб, – розчаровано мовила Тося.
– Такий намет і є справжнім скарбом, – таємниче всміхнулася тітка. – Намет обіцяє найкращу забаву.
Тітка Мальвіна мала рацію. Одразу після сніданку ми всі заходилися розбивати намет. Навіть Вовк допомагав нам. Під час цієї справи вся родина сміялася й співала пісень. По обіді, коли зелений намет уже стояв біля будинку, ми з татом пішли збирати гілля для багаття.
Узяли із сараю з десяток картоплин, а із будинку захопили спальні мішки.
Я також узяв ліхтарик і щоденник подорожей. А Тося, звісно, не могла обійтися без свого рожевого поні. На щастя, у наметі було чимало місця.
Увечері тато розпалив багаття. Що то було за видовище! Іскри летіли простісінько до неба. Ми смажили ковбаски й пекли картоплю. Тітонька грала на гітарі, а потім розповідала історії про свої подорожі.
Виявилося, вона теж вела щоденники. Навіть показала нам один – товсту книжку з коричневою обкладинкою.
– У Кенії я зустрічала жирафів, фламінго та гієн, – розповіла тітка Мальвіна.
Коли я розглядав світлини й малюнки в цьому щоденнику, то помітив, що почерк тітки дуже схожий на той, яким написані знайдені нами листи з підказками.
А може, мені це просто здалося…
– Проте мої найтепліші спогади – це наш родинний пікнік у наметі, – закінчила тітка свою розповідь і усміхнулася.
Тієї ночі я вперше в житті спав у наметі. Ми з Тосею вмостилися в спальних мішках і базікали одне з одним про різні речі. Прислухалися до скрекотання цвіркунів та інших загадкових звуків. Нам не було страшно, адже Вовк лежав поряд із нами, і ми мали ліхтарик.
– Максе, ти засмутився, що ми не знайшли золото? – спитала раптом Тося.
– Авжеж, ні! – вигукнув я. – Лишень уяви! Якби ми знайшли золото, напевно приїхало б телебачення. Нам би довелося постійно давати інтерв’ю, і тоді – кінець нашим канікулам.
– Ти маєш рацію, – сказала Тося, позіхаючи. – Я теж не засмутилася. Корона, мабуть, важка й незручна. Намет у сто разів кращий.
Я почав уявляти, як завтра опишу все це у своєму щоденнику подорожей. Вклею знайдені листи та мапу. Намалюю багаття, іскри, смажені ковбаски та наш скарб.
– Так, намет у сто разів кращий, – тихо сказав я. – На добраніч, Тосю. На добраніч, Вовче.
Відповіддю мені було хропіння.