Усе провіщало чудовий спекотний день. Ще тільки світало, а дітям уже не спалося. Це тому, що їхні ліжка страшенно скрипіли. Із кожним рухом вони видавали звуки, від яких аж дзвеніло у вухах.
«Скри-и-ип», – стогнав диван Ігнася. «Пи-и-иск», – відповідала канапа Гелі.
На щастя, знайомий скрегіт старих пружин означав для дітей лиш одне: КАНІКУЛИ!
На час відпустки мама й тато зазвичай винаймали в горах маленький будиночок. Настільки маленький, що як розкласти канапи, не видно підлоги! Діти росли з року в рік і важчали, тож пружини в ліжках скрипіли дедалі голосніше.
– Тут так спекотно! – озвалася Геля до брата.
– Бо ти загортаєшся, як млинець, – відказав Ігнась. – Витягни хоча б п’яти з-під ковдри!
– Жартуєш?! – обурилась сестра. – Привиди тільки на це й чекають!
– Хтось тут сказав про привидів? – тато несподівано підвів голову з подушки. – От і чудово, бо сьогодні ми їдемо до замку.
– Знову до замку? – здивувався Ігнась.
– Ми ж були в замку позавчора! – додала Геля.
– Чи не краще було б піти на морозиво? – запропонував хлопець.
– Це справді особливий замок, – тато відповів загадковим тоном. – А морозиво з’їмо пополудні.
Геля застогнала й сонно потягнулася. Чекати на морозиво аж до полудня – найгірша ідея з-поміж усіх можливих!
Але тато справді любив старовинні замки. Він любив їх набагато більше за морозиво, тому дітям не було що сказати. Убравшись у МАЙЖЕ ЧИСТИЙ одяг (мама сказала, що у відпустці так можна), вони підснідали[1] й посідали в автівку.
[1] Підснідати – з’їсти нашвидку легкий сніданок.