Увечері всі повернулися до маленького будиночка. Гелена довго не могла заснути. Вона крутилася й переверталася з боку на бік. У вухах відлунював крик мами: «ГЕ-ЕЙ ГО-О-О-О!»
«Скри-и-ип» – гучно стогнав старий диван.
«Хр-р-р…» – хропів тато.
«Це все через ту криницю! – думала Гелена. – Я не можу заснути, коли наслухаюся таких історій».
Нарешті настала глупа ніч, і Гелена так міцно заснула, що навіть скрип пружини не міг її розбудити.
Уранці сонячний промінь торкнувся обличчя дівчинки. Геля нахмурила чоло, позіхнула й сіла на ліжко.
– Тату, куди ми сьогодні підемо? – поцікавилася вона.
Але тато не відповідав…
– Тату? Ти спиш? – знову запитала Гелена.
Тиша.
Дівчинка перестрибнула через диван Ігнася й приземлилася на ліжку батьків.
Мама спокійно спала, занурена у величезну подушку.
Але місце тата було порожнім! Гелена зазирнула під ковдру.
Ані сліду тата!
– Ква! – раптом почула дівчинка. – Ква-ква!
Просто над ліжком батьків, на підвіконні відчиненого вікна, сиділа велика товста слизька…
РОПУХА!
– Мамо, Ігнасю, хутко вставайте! – скрикнула налякана Гелена. – Погляньте, що з татом!
Сонна мама підняла голову з подушки:
– Що сталося, доню?
– Це через ту криницю! – заревіла Гелена. – Тато перетворився на жабу!
– Що ти вигадуєш? – озвався Ігнась, урешті прокинувшись від криків переляканої сестри.
– Як що? Подивись сам! – відповіла Гелена й указала братові на амфібію[1], що розсілася на вікні.
– Що це? Фу! Гидота! – Ігнась аж здригнувся. – Ти ж не думаєш, що ця слизька тварина – наш тато?
– Авжеж, ні, такого не буває, – переконливо відповіла мама. – Це просто збіг обставин[2]. Напевно, жаба вскочила сюди крізь відчинене вікно.
– А де ж тоді тато? – запитала Геля, вказуючи на батьківське ліжко.
Мама зазирнула під ковдру.
– Мабуть, кудись вийшов. Зараз я йому зателефоную, – відповіла вона без зволікання. І вийшла з телефоном на ґанок.
Ропуха на підвіконні провела її поглядом.
– Наш тато перетворився на жабу! – Гелена продовжувала рюмсати, не чуючи пояснень мами.
– Припини! – розлютився Ігнась. – Це ж дурня – вірити в такі байки.
– Хіба ти не бачиш, як він на нас дивиться? – Гелена підійшла до ропухи й погладила її по слизькій голові.
– Ква-ква! – прокумкала у відповідь амфібія.
Гелена вийняла з валізи свою скриньку й висипала з неї шпильки для волосся.
– Ходімо, татусю, – сказала вона й перенесла ропуху в скриньку.
– Це огидно, – скривився Ігнась. – Припини називати ОЦЕ нашим татом!
До хати ввійшла мама з телефоном, задерши його догори. І деякий час ходила так кімнатою.
– Що ти шукаєш? – здивувався Ігнась.
– Мережу. Ніде немає сигналу. Тому не можу зателефонувати татові, – відповіла мама й залізла на ліжко, намагаючись зловити сигнал угорі, під самою стелею.
Але телефон раз по раз відповідав: «Мережа зараз недоступна. Спробуйте пізніше».
– І що? – запитав хлопчик.
– Нічого, геть нічого, – відповіла зневірившись[3] мама.
– Бачите? Я ж казала! – тупнула ногою Гелена. – Ти не можеш зателефонувати татові, бо він тут, у моїй скриньці для шпильок!
– Годі, Гелю, – твердо відповіла мама. – Тато просто десь поїхав.
– Із самого ранку? – спитала Гелена й визирнула у вікно. – І якщо він кудись поїхав, – додала вона, – цікаво, а що ж тоді наша автівка робить на стоянці?
Ігнась одразу приклеїв носа до вікна. І справді. Автівка залишалася на своєму місці.
– Мамо, це справді підозріло, – підтвердив він.
Ропуха глипала на нього зі своєї скриньки парою зелених очей.
– Будь ласка, припиніть, – зітхнула мама. – Піду шукати мережу ближче до будинку господарів.
Господиня, власниця маленького будиночка, саме знімала білизну з мотузки, натягнутої на подвір’ї.
– Перепрошую, чи не бачили ви мого чоловіка? – поцікавилася мама. – Вийшов кудись ще вранці, і ми не знаємо, де він.
– Це дуже дивно… – відповіла хазяйка. – Я тут із п’ятої ранку вештаюся й не бачила, аби він кудись виходив.
Тепер мама неабияк стурбувалася. Що ж сталося з татом?
– Де можна зловили сигнал? – запитала вона. – Мені не вдається йому зателефонувати.
Господиня знизала плечима.
– Найкраще, мабуть, у сусідньому місті. Там краще покриття. У них багато туристів, які відвідують старий замок, тож телефони, безперечно, працюють добре.
Гелена вибігла з дому зі скринькою для шпильок.
– Мамо, ти повинна поцілувати тата! – оголосила вона.
– Що-що? – перепитала задумливо мама.
– Поцілуй жабу, тоді закляття буде скасовано й наш тато знову буде татом! Так написано в усіх казках. Злі чари розбиваються поцілунком кохання… – мрійливо промовила Гелена.
– Але злих чарів не існує, а казки – це лише казки, – відрізала мама.
– Невже? А хто вчора гукав до криниці? – ображено запитала донька. – Пан екскурсовод вас попереджав, що ця криниця зачарована. – Гелені на очі навернулися сльози.
Мама заламала руки.
– Доню, я маю зайнятися пошуками тата, а не вигадувати казки, – сказала вона.
Гелена відкрила скриньку, подивилася в очі ропусі й почала хлипати.
– Бачиш, тату? Я знала, що мама мені не повірить!
– Геленко, не верзи дурниць. Почнімо з того, що пошукаємо мережу. Одягайтеся. Ми їдемо до замку.
Невдовзі всі сиділи в автівці. Тобто мама, Ігнась, Гелена й ропуха.
Усі, крім справжнього тата.
– Ква-ква! – долинало кумкання зі скриньки для шпильок.
– Геленко, мені не почулося? – запитала мама. – Ти взяла із собою ту жабу?
– Авжеж, узяла! – відповіла Гелена. – Я б тата самого не залишила!
Мама раптом зупинилася на узбіччі.
– Донечко, випусти зараз же це бідолашне створіння. Його не можна тримати замкненим у цій скриньці.
– Мамо, як ти можеш? Ти хочеш викинути тата за двері? – скрушно мовила Гелена.
Мама зітхнула.
– Це просто жаба, люба. Дозволь мені її відпустити, – мама вихопила з рук Гелени скриньку для шпильок.
– Ні, мамо, не роби цього! – раптом втрутився Ігнась. – А якщо Гелена має рацію? Якщо ця криниця й справді була зачарована, як і сказав гід?
– Синку, ти теж віриш у легенду? – вигукнула мама й нарешті здалася. – Добре, нехай. Візьміть цю жабу з собою й ходімо вже.
[1] Амфібія – земноводна тварина, як-от жаба, ропуха, саламандра.
[2] Збіг обставин – помітне поєднання подій і обставин без жодного очевидного зв’язку.
[3] Зневіритися – втратити віру й бажання розв’язувати проблему; розчаруватися в чомусь.