– Тут написано, як відчаклувати[1] таке закляття? – запитав стурбовано Ігнась.
Пан Генрик перегорнув сторінку і схилився над книгою.
– «І тут єдиний порятунок – поцілунок», – прочитав він.
– Я ЗНАЛА! – вигукнула Гелена. – Мама повинна поцілувати тата!
– Мерщій біжімо до мами! – наказав Ігнась, і діти злетіли крутими сходами просто у двір.
– Зачекайте мене! – гукнув їм услід пан Генрик, намагаючись замкнути двері бібліотеки. Але великий ключ застряг у замку й гід не встиг наздогнати прудких брата й сестру.
– Ма-а-амо-о-о! – вигукнула Гелена. – Я мала рацію!
Матуся приклала палець до губ, бо саме дослухалася до сигналу в телефоні.
– Це правда, мамо! Гелена казала правду! – підтвердив Ігнась.
– Про що це ви? – спитала мама.
– Треба поцілувати ропуху, аби тато повернувся до нас. Так написано в старій книзі.
– Ви, мабуть, жартуєте, – скривилася мама.
– Але ж ти вчора гукала до криниці, – нагадала Гелена. – Тато зник через тебе!
– Це правда! Запитай пана Генрика! – ображено додав Ігнась.
– Здається, я божеволію… – схопилася мама за голову.
– Мамо, ти повинна це зробити, – наголосила Геля, відкриваючи свою скриньку для шпильок. – Ти ж не хочеш, щоб тато залишився таким назавжди? – по щоках дівчинки знову потекли сльози.
– Та добре вже, добре… – зітхнула мама й здригнулася з огиди. – Якщо це тебе заспокоїть… – і нахилилася уперед над скринькою, цілуючи ропуху просто в її гладке, укрите бородавками чоло.
– Кохана, що це ти робиш? – з-за плечей мами почувся знайомий занепокоєний голос.
– ТАТО! – вигукнула Гелена. – ТАТО ПОВЕРНУВСЯ! – упустивши скриньку для шпильок, вона кинулася йому на шию, обсипаючи поцілунками.
Ігнась обійняв тата й так міцно стиснув, що тому аж дух перехопило. Зворушена мама поклала телефон у сумочку й ніжно пригорнула всю родину.
А ропуха… скористалася моментом і вислизнула зі скриньки, а тоді пострибала через дитинець у напрямку квиткових кас.
– Де ж ти був? – запитала мама. – Ми хвилювалися!
– Сьогодні я прокинувся дуже рано й більше не міг заснути, – пояснив тато. – Відтак зібрався на пробіжку. Пробігся до хати пастуха за свіжим сиром на сніданок. Хотів зробити вам сюрприз. Та коли повернувся, вас уже не було. Це мене дуже занепокоїло!
– То ось чому я не могла до тебе зателефонувати. Ти просто повернувся до нашого будиночка, і не було сигналу! – збагнула мама.
– Очевидно, саме тому і я не міг вам зателефонувати, – підтвердив тато.
– А я вже з того всього почала цілувати жаб… – зітхнула мама і скривилася.
– Жаб? – здивувався тато.
– До речі, де наша ропуха? – Ігнась занепокоївся.
– А-а-а! ЖАБА!!! – рознісся дитинцем галас переляканої пані Христини. Касирка стояла на стільці, та, розмахуючи руками навсібіч, волала:
– РЯТУЙТЕ!!! РЯТУЙТЕ!!! МЕНЕ АТАКУВАЛА АМФІБІЯ!
– Я біжу, Христю, уже біжу! – пан Генрик мчав до пані Христини. Він роззирнувся й упіймав ропуху долонями.
– Мій герой… – зітхнула зворушена касирка.
– Повертаю загублене, – сказав екскурсовод Гелені й обережно поклав тваринку назад у скриньку для шпильок.
– Нам слід її відпустити, – попередила мама.
– Знаю, знаю, – Геля мляво кивнула й погладила ропуху.
– Що тут відбувається? – поцікавився тато.
– На зворотному шляху ми тобі все розповімо, – відповіла мама. – Це досить довга історія.
– Як на мене, нам усім буде корисно трішки відпочити, – сказав тато. – Як щодо морозива?
– Це слушна ідея, – підтвердив Ігнась.
– Адже не щодня тато перетворюється на жабу, – додала мама.
[1] Відчаклувати – зняти чари з когось, звільнити когось або щось від наслідків чаклунства.