На довгі травневі вихідні до бабуні приїхала не лише Ганюся з батьками, але й тітка Агата та дядько Збишек з Павлусем і Дороткою.
Кузина[1] Доротка була ровесницею Ганюсі, а кузен Павлусь був трохи молодшим за дівчат. Разом вони вигадували чимало веселих забав і залюбки навідувалися до бабуні.
Ганюся, Доротка та Павлусь сиділи на подвір’ї. Світило сонечко, весело щебетали пташки. У старому сараї, що в кінці подвір’я, Кирило ремонтував велосипед.
Кирилові вже виповнилося сімнадцять, і він був майже дорослим. Хлопець мешкав по сусідству й часто допомагав бабуні по господарству: часом косив траву, рубав дрова чи відкручував закрутку.
Бабуні сусід дуже подобався, тому вона дозволила йому зробити в своєму сараї гараж. Там Кирило зберігав свої велосипед і мотоцикл.
Ганюся не надто його любила, адже хлопець дражнив її й називав малечею.
– Що ви там, дитинчатка? – глузливо[2] запитав він.
– Дуже смішно! – Ганюся кинула на нього презирливий погляд. – Ми вже не діти!
– Це так і є! – підтвердила Доротка.
– Сам ти дитинчатко! – із запалом вигукнув Павлусь.
Кирило засміявся.
– Ну, побачимо, чи будеш ти таким дорослим і хоробрим уночі, – сказав він, прикручуючи колесо до велосипеда, – коли до тебе завітає привид пана Барила!
– Привид? – пирхнула Ганюся. – Жодних привидів не існує!
– Саме так! – з готовністю підтакнула Доротка.
– А це вже як подивитися! – підморгнув Кирило. – Кажу ж вам, краще стережіться вночі! Бо пан Барило був лихою людиною, а тепер перетворився на страшного злого духа, який полюбляє лякати маленьких дітлахів! Останнім часом цей дух часто з’являється тут. Подейкують, колись він жив у цьому будинку.
І Кирило показав на дім бабуні.
– Ти верзеш якісь нісенітниці[3]. Просто хочеш налякати нас! – розлютилася Ганюся. Вона не хотіла чути історії про привидів.
– Солодких вам снів! – вигукнув зі сміхом Кирило й поїхав геть на відремонтованому велосипеді.
[1] Кузен, кузина – двоюрідний брат, сестра.
[2] Глузливо – насміхаючись, жартуючи з когось.
[3] Нісенітниці – дурниці, вигадки.