Нарешті настав час укладатися спати. Дівчата лежали у великому ліжку, вкриті пуховою ковдрою. Павлусь – поруч із ними на розкладному дивані, з-під білих вишитих простирадл стирчав лише ніс хлопчика.
Сріблясте місячне світло просочувалося крізь муслінові[1] штори й трохи розвіювало темряву.
У кутку кімнати стояв великий годинник із позолоченим круглим маятником і гирями на ланцюжках. Годинник мірно цокотів, не даючи Ганюсі заснути. Вона увесь час крутилася з боку на бік. Її кузен уже давно спав, тихо посапуючи. Доротці, напевне, снилося щось веселе, бо вона гиготіла уві сні.
Нарешті Ганюся заплющила очі й уже майже-майже задрімала, аж раптом…
…Раптом почувся страшенний гуркіт! Такий, наче тонна металобрухту впала на бабусин будинок! Павлусь, Доротка й Ганюся скочили на ноги.
– Ви чули? Що це було? – запитала Ганюся, цокаючи зубами.
Павлусь стрибнув у ліжко до дівчат і притулився до Доротки. Усі троє тремтіли, немов молоде листя за вітром.
– Це… це… це, мабуть, привид! – затинаючись, мовив Павлусь.
– Я боюся! – пискнула перелякана Доротка. – Ох, як я боюся!
І тут у дверях, що розташовувалися напроти ліжка, діти угледіли химерну постать. Вона підстрибувала, ніби танцювала польку чи щось подібне. І на вигляд була дуже страшною!
– Це привид! Привид пана Барила! – прошепотіла ламким голосом Ганюся.
[1] Муслін – тонка напівпрозора тканина.