Раптом двері, в яких танцював привид, відчинилися. Привид миттєво зник, натомість з’явилися Ганюсині батьки. Із сусідніх кімнат повиходили дядько Збишек, тітка Агата й бабуня в довгій нічній сорочці.
– Що сталося? Що це був за жахливий шум? – схвильовано запитували всі.
Звісно, вони думали, що це діти щось утнули. Але не цього разу.
– Це був привид пана Барила! – серйозним голосом оголосила Ганюся.
Та ніхто не хотів у таке вірити. Батьки бігали будинком, намагаючись зрозуміти, що спричинило той гуркіт, який усіх розбудив. Проте нічого підозрілого не виявили.
– Усе гаразд, діти, – сказав Ганюсин тато. – Повертайтеся в ліжка. Вам, напевно, щось наснилося, – промовив він заспокійливо.
– І ніякого привида немає! – весело додав він.
– Так, звісно, а сон був один на всіх? – пробурмотіла Ганюся собі під ніс.
Дорослі пішли спати. Залишок ночі діти збиралися провести в одному ліжку. Павлусь досі тремтів від страху.
Та щойно світло згасло, привид знову з’явився в кімнаті! І він гасав[1] у тих же дверях, що й раніше! Це було справді жахливе, шокувальне видовище!
[1] Гасати – метушитися, шалено рухатися в різних напрямках.