Пан Барило повернувся! Цей дух, напевне, був страшенним упертюхом, адже мав нахабство повернутися навіть після побиття подушками!
Павлусь і Доротка скрикнули та знову сховалися під ковдрою. У Ганюсі підломилися ноги. Але оскільки вона стояла коло дверей, то придивилася до пана Барила уважніше.
«Насправді, це трохи дивний привид», – подумала вона.
Вона глянула на вікно, із якого сочилося місячне сяйво, потім на двері, потім знову на вікно… І раптом засміялася! Вона просто качалася зо сміху.
Павлусь і Доротка здивовано визирнули з-під ковдри. Вони не розуміли, хто це так несамовито регоче – чи Ганюся, чи пан Барило?! Може, цей привид викрав їхню кузину?
Ганюся зі сміхом упала на ліжко. Нарешті вона трохи заспокоїлася й весело мовила:
– Ходімте, я познайомлю вас із паном Барилом!
Дівчинка підвела Доротку та Павлуся до вікна і вказала на стару липу, що росла на подвір’ї, та на місяць у небі над нею. Ось і весь секрет! Травневий вітерець ворушив липове гілля, і, освітлене місячним сяйвом, воно відкидало химерні тіні й утворювало фантастичні силуети на дверях.
Саме їх діти й сприйняли за привида пана Барила. Коли місяць ховався за хмару, пан Барило зникав. Коли хмари розходилися, пан Барило з’являвся знову.
Діти полегшено зітхнули й нарешті вляглися спати. Після пережитих жахів спали вони довго.
А вранці розкрили ще одну таємницю. Виявилося, що на горищі перекинувся стіл, заставлений баняками[1] та слоїками. Столу було, напевне, років сто, його ніжки зогнили, і їх погризли миші. Звідси й той страшний гармидер[2], що було чути за кілька хвилин до опівночі.
За сніданком усі голосно й весело коментували події тієї дивовижної ночі. А потім Ганюся, Доротка та Павлусь побігли на галявину, щоб придумати якусь страшну історію й налякати нею Кирила. Адже лише через нього вони повірили в існування привида пана Барила. І пережили вночі такий жах! Тепер Кирилова черга. Хвилиночку, Ганюся лише трохи зметикує. Її буйна уява здатна на все що завгодно…
[1] Баняк – чавунний горщик, казан.
[2] Гармидер – хаос, страшний шум, галас.