Діти втекли в спальню батьків. Вони, наче за командою, розправили зібгані аркуші, і тоді Домінік увімкнув лампу.
– Ну, читай! – підбадьорив він Марту. Дівчинка розгорнула аркуш і прочитала:
Ось заклинання:
Лиш повня з-за хмари – збуваються чари,
Хай зорі сяйливі політ твій окрилять!
– Що це? – скривився Домінік.
– Зачекай-но! Тут є ще щось! – Марта перегорнула зібганий папірець і прочитала.
Ось завдання:
У різьбленій шафі ти знайдеш простирадло – чорне й блискуче, як крила кажана. Просто перероби його, і воно підніме тебе в небо!
Дівчинка аж підскочила від хвилювання.
– Чудово! – вигукнула вона. – Я завжди хотіла літати!
– Тихо! – Домінік приклав палець до губ. – Батьки не повинні нас почути!
Марта слухняно замовкла.
– Різьблена – це оця? – прошепотіла Клара й показала на шафу біля стіни. Прокрутила встромлений у замку візерунчастий ключик, і – скрип! – двері відчинилися.
– Ого… – вирвалося в Марти.
На вішаках висіло безліч суконь! Усі вони належали мамі Домініка.
– Це для весілля, – пояснив хлопчик. – У мами чимало двоюрідних сестер, які повсякчас виходять заміж.
– Чорне простирадло, чорне простирадло… – торочила Марта, намагаючись зосередитися на завданні. Вона пересувала вішаки, доки не натрапила на оксамитову сукню…
– Дивіться, – прошепотіла вона. – Чорна! Те, що треба! – вона зіп’ялася навшпиньки й зняла вішак із сукнею. – Як крила кажана… – мовила вона задоволено.
Марта приклала до себе сукню й подивилася в дзеркало.
– Ну не знаю… – засумнівався Домінік. – Мені вона здається звичайною. Хіба якщо її якось переробити…
– Ти гадаєш? – Марта пошкрябала голову. – Спробуймо отак… – сказала вона й пов’язала рукави сукні навколо своїх зап’ясть. Потім помахала руками.
Це не спрацювало.
Дівчинка на мить задумалася, а тоді закинула сукню на спину й натягнула над головою, випроставши руки. Вона розбіглася, стрибнула і…
На жаль, знову не вийшло.
– Здається, отак, – сказала вона, зав’язуючи рукави сукні під шиєю та розтягуючи тканину в боки, як накидку.
Марта залізла на ліжко, підстрибнула в позі супергеройки і… гепнулась на підлогу.
– Це не має сенсу! – Змирившись[1], вона впала на ліжко. – Я не полечу.
– Гаразд, останній шанс, – сказав Домінік, відкрив шухляду комода й дістав звідти кравецькі ножиці.
– Що ти хочеш зробити? – здивувалася Клара.
– Вирізати отвір для голови, а що? – безжурно[2] відповів Домінік.
– А мама не розсердиться? – засумнівалася Марта.
– Що ти! – махнув рукою Домінік. – У неї стільки суконь, вона й не помітить. – Чик! Не вагаючись, він прорізав в оксамиті великий отвір. – А тепер приміряй, – підбадьорив він Марту.
Дівчинка просунула голову в отвір.
– Маєш непоганий вигляд. Як справжній кажан, – сказав зі знанням справи Домінік. – Перевір, чи все працює, – урадив він.
Марта перевірила. Що вона тільки не робила… Найперше розбіг. Потім заклинання. Тоді стрибок. Знову заклинання. Розмахування руками, заклинання… і нічого!
– Шкода! Ти залишаєш гру, – сказав Домінік тріумфально[3].– Але можеш продовжувати грати з нами, – додав він і розгорнув папірець зі своїм завданням.
[1] Змиритися – не бажати подальшої боротьби.
[2] Безжурно – ні про що не думаючи й не дбаючи.
[3] Тріумфально – з відчуттям задоволення, переможно.