Богдан щойно пройшов наступний рівень гри в кульки. Задоволено потягнувся в кріслі.
«Гм, – подумав він. – Щось тут підозріло тихо… Де поділися діти?»
Він перевірив у спальні своїх батьків і у ванній. Нікого. Зазирнув у велику кімнату. Дітей – ані сліду, тільки дорослі!
– Ймовірно, вони сховалися у вігвамі[1] Домініка, – вирішив Богдан.
Але коли хлопчина повернувся до кімнати, замість дітей знайшов банку із золотою кришкою. Усередині був зібганий папірець, а на дні виблискував сріблястий пил.
– Що це таке? – здивувався Богдан.
Він дістав цидулку[2] й прочитав написані якимись закарлючками слова.
Лиш повня з-за хмари – збуваються чари,
Летить пил по світу – зникають ці діти!
– О ні… – простогнав хлопець. – Що я накоїв?! Кларо, Марто, Домініку!
Ніхто не відповідав.
– Що відбувається? – із вітальні прибігли стурбовані батьки.
– Пробачте мені, благаю… – просив Богдан надломленим голосом. – Це мала бути тільки гра! Я обдурив їх, що баночка має магічну силу. А виявилося, що чари дійсно подіяли! ДІТИ ЗНИКЛИ! – хлопець тремтів, як желе.
– Що ти вигадуєш? – тато не вірив власним вухам.
– Бачите цей пил на дні банки? – продовжував хлопець. – ЦЕ І Є ВОНИ! Перетворилися на грудку блискучого порошку! Через мене… – схлипнув він. – Я не міг спокійно грати в кульки. Я хотів їх позбутися… Вони дістали завдання і…
– Синку, вдихни глибоко й розкажи мені, що мали робити діти? – мама намагалася контролювати ситуацію.
– Безлад! – вигукнув Богдан. – Вони мали влаштувати безлад! Мали розлютити вас, і за це бути покараними! Як я міг! – стогнав він. – Мені й досі лунає у вухах їхній радісний регіт…
– Щиро кажучи, я також його чую, – зізнався тато й приклав палець до губ.
Усі почали прислухатися. Із шафи долинав приглушений сміх.
Тато відчинив двері і… трійко зниклих дітей випали на підлогу!
– Ха-ха! Ми вас обдурили! – вигукнув Домінік і показав Богданові язика.
– Як так? – старший брат витер рукавом мокрі від сліз щоки. – Ви не перетворилися на срібний пил?
– Який пил? – здивувався Домінік. – Це блискітки! Ти сам вигадав цю дурну гру!
– Точно! – втрутилася Клара.
– Ти знаєш, скільки після цього було прибирання? – обурено додала Марта.
– Прибирання після чого? – захвилювалася мама.
– Нічого, нічого, мамо, – перервав Домінік. – А сукню віднесемо до кравчині.
– Яку сукню? До якої кравчині? – мама спохмурніла.
Домінік дістав із шафи зім’яту чорну тканину й розгорнув її.
Усі побачили величезну ДІРКУ в самому центрі оксамитової сукні.
– О ні… – тихо простогнала мама.
– Вибачте… – промовив Домінік. – Більше такого не повториться!
– Ну, – сказав тато. – Якщо у вільний час вам спадають на думку такі дурні ідеї, доведеться спланувати вам решту вечора.
– О так, – погодилася мама. – У мене для вас чудове заняття. Майже гра.
– Гра? – пожвавішали діти.
– Називається… «Знайди пару», – відповіла мама й вийшла з кімнати. За деякий час вона повернулася з великим кошиком для білизни. – Прошу, – вона поставила контейнер.
Клара зазирнула в кошик і скривилася.
– Шкарпетки?! Що нам із ними робити?
– Відшукайте їм пари. Перемагає той, хто знайде більше.
– І мені теж треба? – простогнав Богдан.
– О так! – підтвердила мама. – Це буде чудова можливість для вашої четвірки поговорити про сьогоднішній вечір. А ми тим часом спокійно з’їмо яблучний пиріг, – додала вона.
Дорослі повернулися до вітальні, залишивши дітей із повним кошиком випраних шкарпеток.
– От невдача… – простогнала Клара й неохоче потягнулася до сірих гольфів. – Гей, а всередині щось є! – вигукнула вона. Дівчинка засунула руку в шкарпетку й витягла звідти зібганий папірець. – Слухайте, тут є якесь заклинання!
Чари – мари! Шкарпетки – у пари!
Р. S. Добре, що ви не перетворилися на срібний пил. Нам було б сумно без вас.
Якщо пришвидшитесь із цими шкарпетками ще встигнете на яблучний пиріг! Ми вас дуже любимо! Батьки
[1] Вігвам – індіанський намет.
[2] Цидулка – коротенький лист, записка.