Колись жив такий чоловік, що знався в усяких мудрих та таємних науках. Він служив у війську, був на війні, де виявив себе бравим та завзятим воякою. Коли закінчилася війна, то дали йому відставку й усього лише три таляри[1] на дорогу.
– Ну, зачекайте ж, – промовив він, – я вам цього не подарую! Я знайду собі таких побратимів, що сам король мені буде повинен віддати всі державні скарби!
Отож розгнівавшись через несправедливість, пішов від людей геть у ліси. Там він зустрів такого гіганта, що на його очах висмикнув з-під землі шість дерев із корінням так легко, ніби стеблини бур’яну. Отож він йому й сказав:
– Хочеш мені бути слугою та йти зі мною у світи?
– Добре, – відповів велетень, – ось нехай я тільки віднесу додому матері оберемок дровець.
Він узяв одну деревину й оперезав нею, мов перевеслом, інші п’ять, та й узявши оберемок на плечі, поніс його додому. А потім повернувся і пішов за своїм паном-господарем, який йому сказав:
– Ми удвох із тобою обійдемо весь світ упоперек.
Пройшли вони кілька годин і зустріли мисливця, який тримав, обіпершись на одне коліно, заряджену рушницю приціляючись. Ото пан його й запитав:
На що то ти, мисливче, цілишся?
А той йому й відповів:
– За десять верст звідціля сидить муха на гілочці дуба, то я хочу їй прострелити ліве око.
– Ого, то ходімо зо мною, – промовив мудрий чоловік, – коли будемо усі троє гуртом, то ми заввиграшки пройдемо через увесь світ.
Мисливець одразу пристав до товариства того пана. Пройшли вони ще трохи, й побачили сім млинів, в яких крила так швидко крутилися, що тільки миготіли, але не від вітру, бо навколо ні один листок не ворушився на дереві. То мудрий чоловік і сказав:
– Не можу ніяк зрозуміти, як ті млинові крила вертяться, бо ж ніякого вітру не відчуваємо.
Ідуть вони далі, й уже відійшли від тих вітряків на десять верст, коли побачили чоловіка, що сидів на дереві й одну ніздрю притримував пучкою, а другою дув.
– Земляче, агов! – гукнув йому мудрий чоловік. – Що ж бо ти там робиш на маківці дерева?
А той їм зверху й відповідає:
– Та в десяти верстах звідціль стоять семеро вітряків, то я дмухаю, щоб їхні крила крутилися.
– Ось як! Ну, то ходімо, чоловіче, зі мною! – запрохав його мудрий чоловік. – Як нас четверо буде в гурті, то ми легко через увесь світ пройдемо.
Тоді той дмухайло зліз додолу й пішов із товариством. Ще трохи перегодя побачили вони чоловіка, який стояв на одній нозі, а другу, піднявши вгору, тримав рукою. То мудрий чоловік і сказав йому:
– Та ти ж, чоловіче, міг би зручніше стати й краще відпочити.
– А я, бачте, скороход, – відповів той, – аби не дуже далеко сягати відразу, я й притримую одну ногу, бо як стану на обидві та побіжу, ніяка пташка мене не наздожене.
– Оце добре! Ходімо зо мною! Як будемо ми всі п’ятеро в гурті, то легко пройдемо весь світ.
Отож і цей пішов із ними. Небагато вони пройшли, коли зустріли якогось прудивуса, котрий так заломив свого бриля набакир, що той лежав лише на одному вусі. Ось мудрий чоловік й озвався до нього:
– Агов, парубче! І чому ти так нарядився, як чиряк на болячці? Візьми та й одягни бриля по-людському.
– Не можу, – відповів той, – бо як одягну бриля рівно, то піде такий мороз повсюди, що пташки замерзатимуть на льоту й падатимуть, мов град, додолу мертвими.
– Ось як! Ну, то ходімо з нами, – закликав і його мудрий чоловік, – бо як буде нас таких шестеро в одному гурті, то ми заввиграшки весь світ і вздовж, і впоперек пройдемо.
Ото й пішли всі разом далі. Йдуть та йдуть, і приходять вони в таке місто, де король усім людям повідомив, що віддасть за того свою дочку заміж, хто побіжить із нею наввипередки. Але коли не пережене її, то його позбавлять голови. Ото мудрий чоловік пішов до короля і сказав:
– Я хочу спробувати випередити твою дочку, та тільки замість мене хай побіжить мій слуга.
А король йому на те сказав:
– Добре, нехай і так! Отже, як програєте цей біг наввипередки, то загинуть ваші обидві голови: і твоя, і твого слуги.
Обговорили вони справу з усіх боків, прописали й підписали, щоб всі умови було свято й чітко засвідчено. А тоді мудрий чоловік виправив ногу скорохода й мовив до нього:
– Ну, тепер будь жвавим, старайся, щоб наше було зверху.
Умовилися ж на тім, що той виграє, хто першим принесе глечик води з однієї криниці, яка знаходиться дуже далеко.
Дали тоді скороходові й королівській дочці по глечику, щоб вони набрали та принесли сюди тієї води. Подано було знак, щоб обоє зрушили з місця відразу. То за той час, доки королівна пробігла, може, лише половину шляху, той скороход уже й з очей зник, ніби його підхопив ураган та відніс сухим листом за вітром. Зовсім скоро він був уже біля криниці, набрав повен глечик води й повертався з ним до короля. Та повертаючись, відчув таку втому, що захотів відпочити. Ось він і ліг на дорозі, а щоб не заснути й швиденько прокинутися, поклав собі під голову кінського кістяка, що валявся тут посеред степу, бо буде, мовляв, мулько лежати, і йому й не спатиметься міцно.
А тим часом і королівна добігла до криниці, набрала води в глечик і теж уже поверталася додому, бо й вона неабияк уміла бігати. Як побачила вона на шляху скорохода, то зраділа, що він спить, і промовила:
– Ну, тепер ворог у моїх руках, – та й за тим словом перевернула його глечика додолу.
А скороход лежить та спить, і нічого того не бачить. І була б даремною ця справа, якби мисливець не підсобив. Він стояв на самому вершечку й видивлявся своїми гострими очима, що там відбувається. А тоді промовив:
– Не годиться, щоб королівна нас перевершила, – та й стрельнув зі своєї рушниці так влучно, що геть розламав кістяк під головою скорохода, а тому ніякісінької шкоди не завдав.
Тоді скочив на ноги скороход, роззирнувся і побачив, що його глечика вивернуто, а королівна ген-ген випередила його. Проте він не розгубився, побіг удруге до криниці, набрав знову води й прибув на місце аж на десять хвилин раніше за королівну.
– Бачите, – сказав скороход, – тільки тепер я по-справжньому розправив ноги, а до цього моя хода була абиякою, тільки й слави було, що бігати вмію.
Королю стало дуже прикро, а дочці його тим паче, бо доводилося їй виходити заміж за звичайного солдата. То вони вдвох, батько й доня, стали нищечком радитися, як же їм позбутися того солдата з його побратимами. Король і каже дочці:
– Я вигадав, як їх здихатися. Не бійся, ніхто з них звідціль не вирветься живим.
А тим усім сказав:
– А тепер, панове, милості прошу до мене на бенкет: їжте, пийте та розважайтесь.
І завів їх усіх у таку кімнату, де все було залізне: і стіни, й підлога, і двері, і навіть віконниці із кованого заліза. У тій кімнаті заставили їм стіл усякими смачними наїдками та напоями, а король припрошував:
– Заходьте, панове, призволяйтеся, бенкетуйте собі на добре здоров’я.
А коли вони зайшли всередину, то він звелів негайно позамикати всі вікна й двері. Потім гукнув кухаря і загадав йому розкласти під тією кімнатою такий огонь, щоб усе залізо розпеклося і стало як жар. Кухар послухався та й давай розігрівати підлогу, мов черінь у печі.
А наші подорожні тим часом посідали за стіл і весело собі розважалися, коли ж стало парко в хаті, вони думали, що, мабуть, це від міцних наливок. А як далі стало робитися все гарячіше та гарячіше, як побачили вони, що всі двері й вікна замкнено, збагнули, яку мав лиху думку проти них лукавий король.
– Ну, йому не вдасться втілити свій задум, – промовив тоді той, хто носив бриль набакир, – він нас живцем не спече, бо я такого холоду напущу, що ніякий огонь його не подужає.
Та й направив на собі бриля, щоб той рівно на голові лежав. Раптом такий мороз узявся, що аж страви на столі позамерзали, а в хаті всім довелося тремтіти від холоду. Через години зо дві король подумав, що вже спалив своїх гостей геть чисто на вугіль, і звелів відімкнути двері, бо хотів сам пересвідчитись у тому.
Коли ж двері відчинили, то побачив король усіх шістьох здоровісінькими та дуже веселими. Вони дякували, що їм двері відімкнули, бо дуже тут замерзли і хочуть піти надвір зігрітися. І справді, король побачив, що всі страви на столі захололи, наче покрилися кригою, й попримерзали до мисок. Король дуже розгнівався, пішов до кухаря та й став його лаяти, чому він не зробив усе згідно з його наказом. А кухар відповів:
– Гляньте самі: здається, я розпік підлогу добре, вона – як жар.
Подивився король і справді побачив, що під залізною кімнатою такий огонь палахкотить, мов у пеклі,
і тоді збагнув, що й цим заходом він не спекається шістьох гостей, бо нічим їх не може здолати. Став король знову думки гадати, як йому збутися непроханих гостей, покликав тоді до себе мудрого чоловіка й так сказав йому:
– Може, ти, чоловіче добрий, взяв би в мене срібло й злото та відцурався моєї дочки? То я тобі заплачу, скільки твоя душа забажає.
– Добре, – сказав мудрий чоловік, – дайте мені стільки грошей, скільки мій слуга здужає піднести, тоді я зречуся вашої дочки.
Ця відповідь короля дуже задовольнила, а солдат додав іще:
– Через два тижні я прийду, щоб забрати ті гроші.
А сам тим часом покликав усіх кравців із цілої держави, щоб вони гуртом посідали та зшили йому велику торбу. А як було ту торбу зішито, то доручив своєму слузі, який колись висмикував дерева з корінням на дрова, взяти ту торбу на плечі та йти до короля за грошима. Як побачив король посланця, то затремтів:
– Що то за велетень, котрий несе за плечима таку торбину, де можна заховати цілу хату? – потім додумався: – Мабуть, він йде за грошима!
Відтак звелів принести сто пудів золота, яке ледве донесли двадцять дужих хлопців.
А посланець узяв його однією рукою, заховав у торбу й промовив:
– Але ви не все віддаєте, як було умовлено: ці гроші заледве денце торби вкрили.
Тоді король звелів носити далі, і його люди тягали й тягали золото, а посланець усе бгав у свою невситиму торбу. І коли винесли геть усе, що було в королівській скарбниці, то ще й пів торби не було напаковано.
– Давайте ще далі, – казав посланець, – жменями ви моєї торби не насиплете.
Тоді довелося збирати золото зі всього королівства, і було привезено сім тисяч підвод, а посланець їх разом із кіньми та волами вкинув у свою торбину:
– А що тут довго роздумувати, – сказав він, – мені ніколи, братиму все.
А в кінці промовив:
– Ну, та годі вже. Треба ж іще на гичку місце залишити.
Як побачив король, що одна-одніська людина винесла багатство цілого королівства, розлютився і звелів вислати свою кавалерію навздогін та забрати від слуг мудрого чоловіка все золото й гроші.
Два полки скоро наздогнали їх і крикнули подорожнім:
– Ви – наші полонені. Негайно поверніть торбу зі золотом, бо порубаємо вас на січку!
– Що вони верзуть? – здивувався дмухайло. – Які ж ми полонені?! Вони самі полетять попід хмари, наче стовпи куряви. І притиснув пучкою одну ніздрю, а другою так дмухнув, що обидва полки полетіли, хто куди, та тільки й зателіпалися високо під хмарами та над кручами. Та один хорунжий просив їх змилосердитися, бо був бравим парубком, який зазнав дев’ятиразового поранення, тож не заслуговував такої ганьби. Тоді дмухайло трохи збавив темп, і коли хорунжий спустився додолу цілим, то звелів йому:
– Йди до короля і скажи, що скільки він не відсилав би полків – усі будуть попід хмарами.
Король, як почув таку звістку, то сказав:
– Нехай ідуть, бо з ними тільки наберешся лиха.
Отак всі шестеро й принесли своє золото додому, любенько його поділили між собою і вік у достатках звікували.
[1] ТАЛЯР, або ТАЛЕР (нім. Taler) – велика срібна монета, яка була в грошовому обігу багатьох країн Європи в XV-XVIII ст., і якийсь час за вартістю дорівнювала золотому дукатові.