Жив собі один швець-чоботар, що ні з того, ні з сього так зубожів, що вже нічого не зосталося в нього за душею, крім шматка шкіри на пару черевиків.
То він порізав ту шкіру якось увечері, а вранці думав почати шити взуття. А тому що він був людиною з чистим сумлінням, не журячись нічим, спокійно ліг собі відпочити, цілком довіряючи свою душу Цареві Небесному, відтак солодко заснув. Уранці, помолившись Богові, хотів він братися до праці, аж бачить – стоять розкроєні й уже зшиті черевики на його робочому столикові.
Дуже він цьому дивувався й не знав, що думати, що й казати з такої несподіванки. Взяв ті черевики в руку, щоб краще роздивитися роботу. Бачить – робота чиста й добра, жодного шва нема невикінченого, так гарно пошиті, що хоч за зразок бери.
А трохи перегодя зайшов до його майстерні покупець, побачив ці чудові черевики, вподобав їх і дав за них дорожче, ніж звичайна на них була ціна. То вже швець на ті гроші набрав шевського товару на дві пари черевиків. Знову розкроїв він їх увечері, а вранці думав взятися за шитво. Коли ж не треба було, бо як прокинувся другого дня, то побачив, що обидві пари черевиків уже готові.
Не було знову проблем і щодо покупців. Цього разу він так добре вторгував, що вистачило йому на чотири пари черевиків. На третій ранок і ці чотири пари були готові, і так воно собі йшло щодень Божий: що розкроїть та наріже швець увечері, те вранці вже пошите, ніби само собою. Невдовзі швець став заможненьким, а згодом і зовсім багатим чоловіком.
Якось ввечері напередодні Різдва чи Водохреща швець розкроїв товар і, лягаючи спати, мовив до жінки:
– А що, якби ми цієї ночі не спали та підглянули, чия то спасенна душа так піклується про нас?!..
Жінці ця думка сподобалася; вона засвітила світло, відтак обоє сховалися в куточку кімнати за одягом, що там висів, і стали чатувати. Як настала північ, прийшли два маленькі, гарненькі чоловічки в довжелезних капелюхах,
посідали за шевським верстатом, взяли нарізані черевики й почали своїми малюсінькими рученятами їх так жваво та швидко підбивати цвяшками, що швець із дивовижі не міг очей відвести. Вони не встали, аж доки не закінчили всієї роботи, а як все вже було готовим, тоді зіскочили й умить десь зникли.
Другого дня жінка й каже чоловікові:
– Ці маленькі гноми зробили нас багатими, то й треба нам якось дати знати, що ми їм вдячні. І знаєш як? Я їм зшию сорочечки, штаненята, камізельки та чумарочки й кожному сплету по парі панчішок, а ти зроби їм черевички.
Чоловік і каже:
– Добре, зробімо так.
А ввечері, як уже все було зроблено, вони поклали свої дарунки замість нової заготівки, а самі заховалися знову в куточку поміж одягом. Опівночі гноми вистрибнули зі своїх схованок та й хотіли негайно братися до роботи. Та коли не знайшли нарізаної шкіри, а замість неї гарненьку новеньку одежинку, то спочатку дуже здивувалися, а далі почали радіти. Неймовірно швидко вони одягнулися, обсмикнули на собі новий одяг, причепурились і заспівали:
– Адже ж правда – чепурні з нас паничі?! Як ми раді, що вже більше не шевці!
І довго стрибали та казилися по хаті, гасали на стільцях й ослонах – то гопаком, то навприсідки, аж доки не вискочили за поріг. Відтоді вони більше не приходили допомагати шевцеві в його роботі. Та той і не ремствував на них, бо його справи й так добре складалися, доки й віку його було, бо в усьому знаходив талан та щастя і ні в чому вже не знав нестачі.